Емілі виростає

— Люди мають цілком ідіотичні погляди на життя, — пробурчала Ільза, зсуваючись зі стогу на землю.

— Ой, поглянь на храмову вежу! Їй-бо, такої миті можна стати сонцепоклонницею.

Справді: сонце на сході дедалі сильніше забарвлювало рожевим і небокрай, і вежу церкви.

— Світ щодня є молодим упродовж кількох хвилин: як сходить сонце, — у захваті прошепотіла Емілі. Відтак дістала з торбини «книгу Джиммі» й занотувала новонароджений афоризм.

І знов, мандруючи, вони стикалися з тими самими проявами людської вдачі: одні відмовляли чемно, інші — брутально, ще інші підписувалися так неохоче, аж Емілі думала: краще б уже відмовили. Однак загалом приємно провели дообідній час, і це відчуття приємності неабияк посилилося, коли щедрий обід у гостинній фермі наповнив їхні зболілі від голоду шлунки.

— Чи не стрічали ви часом дорогою самітньої дитини? — спитав господар ферми вже по обіді.

— Ні. А що — пропала дитина?

— Малий Аллан Бредшоу, син Вільяма Бредшоу, зник безвісти. У вівторок ранком вийшов із дому, наспівуючи, й досі не повернувся.

Емілі з Ільзою в жасі перезирнулися.

— Скільки ж йому літ?

— Сім. Єдина дитина в сім’ї. Кажуть, його бідолашна мати у напівпритомному стані. Чоловіки містечка — всі як один — вирушили на пошуки. Дарма: шукали два дні й не знайшли.

— Що ж могло трапитись? — запитала Емілі, бліда від жаху.

— Таїна! Очевидно, заблукав і поночі не зміг відшукати дорогу додому. А що ніч проти середи була досить холодною, то, мабуть, перемерз і віддав Богові душу. Його мати думає так само, через те нещасна у такому глибокому розпачі. На жаль, радше за все, вона має слушність.

Ця біда не давала Емілі спокою. Йдучи в парі з Ільзою від ферми, ні на секунду не забувала про безталанну матір. Де ж притулився той зниклий хлопчик? Де провів ніч, під час якої вона розкошувала під зоряним небом на запашному сіні? Та ніч холодною не була, проте наступної тендітна, слабка дитина, ще й без теплого одягу та їжі, вочевидь не переживе.

— Боже правий, не можу я цього знести, це понад мої сили! — простогнала вона.

— Страшно! — хрипким голосом, зі сльозами в очах вторувала їй Ільза. — Але тут ми нічим не зарадимо. Тож нема чого й думати про це. Ох, — тут Ільза від злості аж тупнула ногою, — батько мав слушність, не віруючи в Бога. Чи могла би трапитись така нечувана кривда, якби на небі справді був Бог — принаймні порядний, справедливий Бог?

— Бог непричетний до того, що сталося, — впевнено відповіла Емілі.

— Як це? Таж він повинен був це лихо відвернути! — викрикнула Ільза, яка страждала тієї миті так тяжко, аж прагнула цілий всесвіт притягти до відповідальності за свій та чужий біль.