Беладонна. Любовний роман 20-х років

Він був безвільний, як дитя.

Ганна стала поміж супротивницею й Ніком, силкуючись вирвати його з чужих обіймів.

— Не треба, Ганно, не треба, — тихо, ніби про себе, говорив Нік.

Але Ганна відчула, як їй паралізувало руки. У цей момент супротивниця з розмаху штурхнула її в груди, і Ганна, поточившись, опинилась за дверима. Двері рішуче зачинилися перед її лицем.

Ганна відчула, як кам'яна завіса назавжди відмежувала її від Ніка.

Нік і шлюха. Нік! Нік! Нік! — кричав розпачем кожен нерв, кожен звук вулиці. Ганна тікала від себе безоглядно, безтямно, а всюди за нею летіли вихором думки, бігли примари.

Моментами Ганні здавалось, що вона провалюється в якусь безодню, і тому такий крик у вухах; моментами здавалось, що в грудях у неї якийсь дикий звір, що несамовито б'ється об клітку, кричить… І від того крику, від болю, Ганна втрачала свідомість. Знову хотілося вірити, що це лише кошмарний сон. Усе сталось якось раптово й нелогічно.

Вона стишилась лише тоді, коли опинилась на глухій вулиці, де не було ні грюку, ні людей. Ганна боязко озиралась.

До неї наближалася тінь чоловіка.

— Мадмазель! А, мадмазель, підемо?

І в той момент, як почула голос, вже з холодною жорстокістю міркувала: пірнути в бруд, зламати нікому не потрібну вірність, сконцентрувати всі хвороби і сконати на дні…

Але вона мовчки пройшла повз чоловіка.

Відійшовши кілька кварталів, знову зупинилась. Почувала, що заблудила. Озиралась на всі боки і вже сама собі здавалася жінкою з вулиці, що вичікує клієнта. Ніби злякалась сама себе й швидко пішла навмання. Вийде ж вона нарешті на якусь знайому вулицю?

— Мадам, позвольте вас провести, — задріботів поруч із Ганною нічний джентльмен, — уже пізно, і вас можуть пограбувати.

— Дякую! Ви запізнилися зі своїм послугами. Мене вже пограбували…

— Серйозно? Е, ви жартуєте!.. Так чого ж вам тепер поспішати?

— І то правда. Поспішати мені нікуди, — раптом зменшила ходу Ганна й рішуче заглянула у вічі джентльменові. Це була літня людина. Можливо, другий Нік, тільки його дурна Ганна нічого не знала про те.

— О, тим краще, — патетично промовив джентльмен. «Патетичний тон хіба ще може бути придатний тільки для розмови з проститутками», — з гіркою іронією подумала Ганна. А вголос запитала:

— Чим саме гарно?

— Тим, що я зможу з вами погуляти. Мені так само нікуди поспішати.

— Цебто відходити від певної мети?

— А хоч би й так! Сподіваюсь, що вона в нас спільна.

— Ще б пак! Ви ж заплатите, гадаю?!

— Якщо ви не винагородите мене красотами Венери?

Джентльмен узяв попід руку Ганну й допитливо глянув у вічі, нахилившись до лиця.

Ганна мимоволі здригнулась. Вона уявила себе у владі цього павіана, уявила бруд його пожадливості й, як гострий докір, згадала про Талю.

Тамуючи хвилювання, одвернулася:

— Ідіть краще від мене, я хвора.