Українське письменство

Кульмінацією цих зусиль М. Рильського і Г. Кочура став вихід у видавництві «Дніпро» «Вибраного» Миколи Зерова (1966). Упорядник цього однотомника — вдова автора, С. Ф. Зерова, проте реальну підготовку книжки до друку здійснив той же Г. Кочур. У його розпорядженні були перелічені вище зарубіжні видання Миколи Зерова, проте зі зрозумілих причин вони не могли бути згадані в книзі (сьогоднішньому читачеві це, певна річ, може здатися абсурдом — але, на жаль, саме такою була сумна видавнича і, ширше кажучи, суспільна реальність). У розділі «Переклади» Г. Кочур зібрав мало не всі відомі на той час тексти, не лише видані за кордоном, а й такі, що збереглися в архіві С. Ф. Зерової, а також у друзів і знайомих Миколи Зерова (Т. Г. Волобуєвої, П. О. Жураківської, Л. В. Кошової, Л. А. Курилової): Михайлові Оресту в Німеччині ці твори були недоступні. Що ж до ориґінальних віршів Миколи Зерова, то у «Вибраному» 1966 р. було вміщено їх переважну більшість; проте тут відсутній цикл «Сонетоїди»; також не ввійшли сюди з причин цензурного характеру дев'ять сонетів зрілого періоду. Зате щасливим для видання недоглядом видавничих та позавидавничих цензорів стала поява у «Вибраному» сонета «Incognito» (відсутнього в зарубіжних виданнях Миколи Зерова): тут — унікальний випадок в українській «пожовтневій» поезії — зображено університетського сексота, готового до кривавих справ. (У нашому виданні в примітках уточнено датування цього вірша).

Взагалі ж кожен, хто у 1966 році жив у Києві і не був байдужий до літературних справ, розуміє, що вихід «Вибраного» Миколи Зерова був без перебільшення видавничим дивом, яке за суттю своєю суперечило якраз започаткованій тоді «тихій» ресталінізації суспільства. Коли ж цей процес після радянської окупації Чехословаччини 1968 р. і особливо на початку 1970-х років набрав обертів, і, наприклад, Г. Кочур був проскрибований і виключений зі Спілки письменників, одним із пунктів звинувачень на його адресу був такий (цитую промову Л. Новиченка на IV пленумі правління СПУ від 23 березня 1973 року за «Літературною Україною»): «Чи не найбільше старань до поширення «культу» Зерова доклав Г. Кочур… Від нього «колінопреклонне» схиляння перед Зеровим перейняли деякі молоді поети і критики. Дифірамби лідерові неокласиків пішли гуляти по сторінках журналів і книг. Але чи можна забувати про справжнє ідейно-політичне обличчя Зерова?..» А «справжнє обличчя» Миколи Зерова, за Л. Новиченком, — це не обстоювання «мистецтва для мистецтва», а щось набагато серйозніше: порахунки класового ворога з революційною дійсністю. Цю думку Л. Новиченко не раз повторював, по-різному її варіюючи, протягом десятиліть, від статей у періодиці та передмови до однотомника Є. Плужника (1966) — і до монографії «Поетичний світ Максима Рильського» (1980), і далі, аж до горбачовських часів, коли настала пора швидко перефарбовуватись. Мимоволі складається враження, що у Л. Новиченка був якийсь потаємний особистий мотив «викривати» Миколу Зерова, як найлютішого ворога, — навіть тоді, коли, здається, ніхто від нього цього особливо й не вимагав і коли інші, такі ж правовірні критики цього вже не робили.