Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
А двоє других королів накинулись на народ польський і зв’язали його. А Ґалл був суддею і мовив: «Справді не знаходжу я провини на народі цім, і дружина моя Франція, жінка боязка, змучена лиховісними снами. А проте візьміть собі і замучте народ цей», — і умив руки.
А правитель французький мовив: «Не можемо ні кров’ю нашою, ні грошима викупити неповинного того, бо моя кров і мій гріш мені належать, а кров і гріш мого народу належать народові моєму».
І вимовив той правитель останню хулу на Христа, бо Христос навчав, що кров Сина Людського всім людям-братам належить.
І коли вимовив правитель слова ті, поспадали хрести з веж столиці безбожної, бо знамення Христове не могло просвіщати люду, що поклонявся ідолу Користі.
Правитель той називався Казимір Пер’є, слов’янським найменням, а прізвищем романським. Наймення його означає псувача або згубника миру-спокою, а прізвище його — од слова «perire» або «périr» і означає згубника або сина згуби. І наймення те, і прізвище те — антихристове. І однаково буде прокляте і в поколінні слов’янськім, і в поколінні романськім.
І розірвав чоловік той мирну спілку народів, як оний первосвященик жидівський розірвав шати свої, зачувши голос Христа.
І замучено було народ польський, і покладено во гробі, і вигукнули королі: «Вбили ми і поховали Вольність».
Але вигукнули нерозумно: бо, довершаючи злочин останній, виповнили міру неправди своєї, і скінчилася їх потуга тої години, коли найбільшою була втіха їх.
Народ-бо польський не вмер; тіло його лежить во гробі, а душа його з землі, тобто з життя державного і прилюдного, зійшла до безодні пекельної — до хатнього життя народів, що терплять неволю в краю і поза краєм своїм, зійшла, щоб бачити рабство їх.
А на третій день повернеться душа до тіла свого, і народ воскресне з мертвих, і всі народи Європи виведе з неволі.
І два дні вже минули: один день скінчився з першим здобуттям Варшави, другий день скінчився з другим здобуттям Варшави, а третій день прийде і не скінчиться.
І як з воскресінням Христовим припинилися по всій землі офіри криваві, так припиняться в світі християнському війни з воскресінням народу польського.
З польської переклав
Микола ЗЕРОВ
Публій Верґілій Марон
Енеїда{253}
(VI, 695—901)
«Батьку, — промовив Еней, — твій образ, такий сумовитий,
Часто являвся мені і кликав за брами підземні.
Наші човни на Тірренському морі. Дай стиснути руку,
Дай же, мій батьку, обняти тебе… Не тікай від обіймів».
Так говорив він і сльози струмив із очей неутішних.
[700] Тричі хотів він обвити руками Анхізову шию,
Тричі з обіймів йому уривався укоханий образ,
Так, ніби вітер легкий, ніби сонна примара крилата.
От уже бачить Еней захисну та глибоку долину,
Гаєм порослу зеленим і тихого шелесту повну,
Де супокійні оселі потік обмиває летейський.
Над берегами, над плесом людські племена і народи
В’ються, літають, немовби улітку погожої днини
Бджоли по луках зелених, над цвітом рясним, розмаїтим,
І коло білих лілей бринять, і гудуть сіножаті.
[710] Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька:
«Що то за хвилі тремтять вдалині, і що то за люди
Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?»
Відповідає Анхіз: «То душі, що вдруге судилось
Тіло їм зéмне узять. До летейської хвилі припавши,
В водах спасенних її вони п’ють забуття довгочасне.
Хочу уже я давно тобі показати наочно
Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити,
Щоби зо мною радів ти, латинського краю дійшовши».
«Отче, невже ж від полів Єлисейських ці душі блаженні[589]
[720] Мають, на землю вернувшись, до смертного тіла вступити? Звідки ж така у нещасних нестримана туга за сонцем?»
«Сину, — відмовив Анхіз, — розповім тобі все від початку,
Правду відкрию тобі і цікавість твою погамую.
Знай же, що небо, і землю, і моря розлогого тоні,
Місяця круг променистий і Сонце — Титанове світло —
Дух споконвічний живúть і, по всій розливаючись масі,Рух їй дає і життя, — і всюди лишається з тілом.Звідси, від духу того народилися люди і птиці,І всі породи звірів, і різні страховища понту.
[730] Всі вони мають основу огненну, небесний первісток,Тільки ту силу живу їм у тіло непевне закуто,В смертну обслону земну, що від пороху й глини походить. От чому прагнуть вони, і жахаються, й плачуть, безсилі, Злинути в сяйво небесне, покинувши темну в'язницю.От чому навіть тоді, як життя їх і зір залишають,Зло не відразу щезає і тлін той не весь до останку Сходить з живої душі. Що у надро душевне в'їдалось Ціле життя, те ще довго налиплим лишається в ньому.Так і страждають вони, покутують давні провини:
[740] Ті на безплодному вітрі, у подувах носяться дужих,Інші в бездонних нуртах смертельні гріхи обмивають,Треті в палючім огні випікають. І мука триває,Поки обернеться час і всі реченці, довершившись,Пагубу змиють і тлін, і, лишивши основу етерну,Цілу істоту на порив огню перетворять найлегший.Кожний страждає по смерті. Сюди ж, у цей діл Єлисейський, Тільки обранці вступають на світлі, на радісні ниви.По обороті ж великого колеса — тисячі років —Бог до летейського току скликає їх лавами, тлумом,
[750] Щоб, забуттям оновившись, захтіли вернутись на землю, Попід склепіння небесне, і в тіло нове огорнулись».
вернуться
589
Рядки 719—755 та 808—846 VI книги «Енеіди», виділені курсивом, відсутні у виданнях творів М. Зерова 1966 і 1990 років, оскільки не були свого часу виявлені упорядниками. В нашому виданні друкуються вперше. (Прим. ред.)
