Повернення короля [с иллюстрациями]

Відтак Араґорн схилився, поглянув у лице Володарки – й було воно справді біле, мов лілея, холодне, неначе паморозь, і непорушне, мов різьблений камінь. Тоді він пригнувся, і поцілував її в чоло, і покликав лагідно, кажучи:

– Еовин, Еомундова донько, прокинься! Ворог твій уже загинув!

Еовин не ворухнулася, зате почала дихати глибоко, і її груди рівно здіймалися й опускалися під білим полотном простирадла. І знов Араґорн розтер ателас, і вкинув його в гарячу воду, й омив нею чоло Еовин і правицю, що лежала, холодна та нечула, на покривалі.

Потому – чи то Араґорн і справді володів забутими вміннями народу з Вестернесу, чи то так вплинули на присутніх його слова про Володарку Еовин – кімнату поволі заповнив солодкий дух зела, й усім, хто стояв там, здалося, що через вікно залетів дивовижний вітер, який нічим не пахнув, але був свіжий, чистий і молодий, ніби його не вдихала ще жодна жива істота й він, щойно народжений, злинув зі сніжних гір високо попід зоряним куполом чи з далеких срібних берегів, які омивають пінисті моря.

– Прокинься, Еовин, Володарко Рогану! – повторив Араґорн, узяв її правицю в свою руку й відчув, що вона потепліла, бо до неї поверталося життя. – Прокинься! Тіні немає, а темрява цілком відступила звідси!

Тоді Араґорн переклав правицю Еовин до рук Еомера і зробив крок назад.

– Поклич її! – сказав він і тихцем вийшов із покою.

– Еовин, Еовин! – скрикнув Еомер крізь сльози.

Еовин же розплющила очі й мовила:

– Еомере! Оце радість! Мені-бо казали, що ти загинув. Ні, то були тільки понурі голоси з мого сну. Чи довго я спала?