Смерть у Бреслау

— Комісар Банашак, а це кримінальний асистент Клаус Юбервеґ  з бреславської поліції. Ви знали Ганну Слюсарчик з Равича?

— Ні... не знаю... звідки... — Торговець глянув на касирок, які враз почали рахувати повільніше. — Прошу вас до помешкання. Тут занадто гамірно.

Помешкання було просторе й комфортабельне. З контори до нього вели кухонні двері. Дві служниці грайливо зиркнули на молодого чоловіка, для якого ніч закінчилася надто швидко. Гнівний погляд господаря змусив їх продовжити роботу, і вони заходилися скубти жирну качку. Чоловічі черевики застукотіли на підлозі з пісковика. Торговець запросив поліцейських до бібліотеки, де полискували золотом корінці книжок, а під пальмами зваблювали м’якими подушками зелені фотелі. Крізь відчинене вікно долітав солодкавий, млосний запах бойні. Мечислав Анвальд не чекав, доки Банашак повторить запитання.

— Так, я знаю Ганну Слюсарчик.

— Ви говорите німецькою? — У комісара забилася люлька.

— Так.

— Може, перейдемо на німецьку? Це заощадить нам час, бо асистент Юбервеґ не знає польської.

— Будь ласка.

Банашак нарешті продув свою люльку, бібліотека наповнилася духмяним димом.

— Пане Анвальд, будьмо точними: ви її знали. Учора вранці вашу знайому вбили.

Мечислав Анвальд болісно скривився. Словесної реакції не було. Герберт Анвальдт припинив повторювати свої мантри й почав ставити запитання:

— Пане Анвальд, це ви віддали до берлінського сиротинця нешлюбну дитину Ганни Шлоссарчик?

Торговець мовчав. Банашак неспокійно ворухнувся й промовив польською:

— Любий пане, якщо ви бажаєте, щоб у родині довідалися про ваш роман з жінкою не найкращої поведінки, якщо ви хочете вийти зі своєї фірми до комісаріату в супроводі двох поліцейських, можете мовчати й далі.

Господар глянув на неголеного чоловіка з палаючими очима й відповів німецькою із сілезьким акцентом:

— Так. Це я віддав дитину до сиротинця в Берліні.

— Навіщо ви це зробили?

— Ганна мене попросила. Сама вона не в змозі була розстатися з дитиною.

— Тоді навіщо вона з нею взагалі розсталася?

— Пане асистенте, — Банашак в останній момент стримався, аби не сказати «пане асистенте Анвальдт». Він гнівався сам на себе за те, що пристав на дивне Анвальдтове прохання відрекомендувати його під вигаданим прізвищем. — Вибачте, але ці питання не стосуються справи. По-перше, їх треба задавати небіжчиці, а по-друге, почувши відповідь, ви однаково не дізнаєтеся того, чого шукаєте: адреси її сина.

— Пане комісаре, я не приїздитиму до Познані вдруге, щоб запитати про те, що, на вашу думку, не стосується справи.

Анвальдт дивився крізь жовті шибки на книжки й дивувався, що тут так багато перекладів із грецької. У вухах лунали рядки з «Царя Едіпа»: «І нам, владарю, страшно. Але поки той Пастух свого не мовив, не втрачай надій»[46].