Життя і мета собаки

— Я такий радий, що ви ведете цю соціальну програму, — сказав Джейкоб Майї. — Такій собаці, як Еллі, без роботи ніяк.

Я почула своє ім’я та слово «робота», але, здається, в цій кімнаті не було потреби когось знаходити. Джейкоб просто, як завжди, говорив лише про справи — такий він чоловік.

Було дуже приємно бути там із ним, відчувати, як від нього промениться любов, коли він дивиться на свою сім’ю. Я прилягла на підлогу така щаслива, що аж готова була заснути.

— Нам час додому, — сказала жінка Еліссі.

— Можна Еллі піде з нами? — спитала Елісса, й усі засміялися.

— Еллі, — сказав Джейкоб. Я сіла. Чоловік нахилився і взяв мою морду в долоні. — Ти хороша собака, Еллі. Хороша.

Коли моєї шерсті торкнулися його шорсткі долоні, я немов знову відчула себе цуценям, яке тільки вчилося працювати. Я замахала хвостом — мене переповнювала любов до цього чоловіка. Однак, звичайно, я була щаслива з Майєю, тому, коли ми розійшлися в коридорі в різні боки, я без вагань пішла за жінкою, цокотячи кігтями по підлозі.

— Хороша собака, Еллі, — тихо промовила Майя. — Правда, приємно було побачити Джейкоба?

— Бувай, Еллі! — кричала мала Елісса, і її голосок відлунював у тихому коридорі. Майя зупинилася й розвернулася, і я теж. Востаннє я побачила Джейкоба, коли він брав на руки дочку, усміхаючись мені.

Цього року померли і Еммет, і Стелла. Майя плакала й дуже сумувала, Ел теж трохи засмутився. Будинок без двох бешкетників здавався порожнім, і Дзінька повсякчас потребувала моєї підтримки, адже вона тепер залишилася єдиною кішкою в домі. Кілька разів на день я прокидалася і виявляла, що вона тулиться до мене або — що ще більше виводило мене з себе — стоїть і дивиться, як я сплю. Я не розуміла, чому вона прив’язалася до мене, але знала, що заміняти кішці матір — це не моя мета в житті. Проте я особливо не заперечувала й навіть дозволяла Дзіньці інколи мене лизнути, бо вона від того, здається, ставала щасливішою.

Найкращі дні були ті, коли йшов дощ (це траплялося нечасто), запахи, здається, так і стрибали з землі, як тоді, коли я була цуценям. Зазвичай я відчувала, коли хмари згущувалися й віщували вологість, у такі моменти я згадувала, наскільки часто йшов дощ там, на Фермі.

Я помітила, що тепер дедалі частіше думаю про Ферму. Про неї та Ітана.

Хоча моє життя зі Швидким, Сестрою та Коко в Дворі перетворилося на далекий спогад, я дедалі частіше зненацька прокидалася й підводила голову: мені здавалося, наче я щойно почула, як стукнули двері машини Ітана, й що він от-от зайде в дім і покличе мене.

Одного дня, коли дощ, здається, невідворотно насувався, ми з Майєю їхали до школи. У класі діти сиділи вже не на килимках, а на стільцях. Раптом вдарила блискавка — і всі школярі підскочили, засміялися та подивилися на величезний буревій, від якого небо почорніло, а на будівлю налетіла потужна злива. Я глибоко вдихнула, шкодуючи, що вони не відчинили вікна, щоб впустити всередину кімнати запахи.