Стара хвороба
- Автор: Верховень В. M.
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5572-9
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Стара хвороба». Краткое содержание книги:
«Кохання — це стара хвороба, що залишилася в минулому», — так вважала юна турчанка Зулейха, що навчалася у французькому пансіоні Стамбула. І якщо треба вийти заміж із розрахунку, за бажанням батька, — в цьому немає нічого поганого. А щодо кохання, то у шлюбному контракті такої статті не передбачається. Однак з часом Зулейха зрозуміла, як вона помилялася. Проте було вже занадто пізно…
Юсуф домовився із Зулейхою, що, коли вона досхочу накупається, покличе його, погудівши у клаксон. Але Зулейха згадала про це, аж коли побачила, як повертаються Юсуф з водієм. Можливо, він уже почав хвилюватися, що збігло стільки часу, а від Зулейхи все немає жодного поклику.
Сигналити не було вже жодної потреби. Але, попри це, Зулейха — як дитина, котра боїться пропустити будь-яку нагоду побавитись, — підвелася з місця, перехилилася вперед і стала щосили сигналити. Втім це було не просто гудіння клаксона. Звуки розносились у вечоровій тиші — то різкі й гучні, то слабкі й уривчасті, схожі на гру на саксофоні, який супроводжує мелодію. Вони майже кликали палкими і нетерплячими голосами.
Зулейсі раптом почулися крики самки птахи, яка прикликає самця, і вона зніяковіло відсмикнула руку від клаксона.
Юсуф не міг повернутися без частування і приніс Зулейсі повний кошик ягід і винограду з садів Алтинови. Коли він підійшов до машини з кошиком, з країв якого звисали грона, Зулейха, спираючись на дверцята, випросталася і голосом, якого Юсуф не чув у неї ніколи раніше, сказала:
— Я вдячна вам… Справді, дуже, дуже вдячна!
Хоча Зулейха й не могла себе бачити, вона розуміла, що ніколи ще ні Юсуф, ні хтось інший не бачили її такою гарною: вологе волосся прилипло до скронь, на вустах грала весела усмішка, а очі звабливо сяяли.
Юсуф вирішив, що ця вдячність виключно за принесений виноград, і потішив своє почуття хорошого сім’янина і зразкового голови родини:
— Нема за що дякувати! Хіба можна було повертатися з Алтинови і не принести вам скуштувати місцевого винограду?
Сказавши це, він поставив кошик на землю, узяв з нього гроно і простягнув дружині.
Цього разу неправильно зрозуміла Зулейха. Юсуф хотів лише ближче показати їй, якого кольору виноград, а Зулейха витлумачила його жест як бажання погодувати її з рук і відірвала губами кілька ягідок.
Згодом Зулейха вельми пошкодувала про свою помилку. Вона так і не змогла пробачити собі, що їла виноград з рук Юсуфа, немов пташка, яка клює поживу з рук господаря, та ще й без запрошення.
Але тієї миті якраз доходив кінця напад її нестримних веселощів, котрий затопив її хвилею почуттів і натхнення, а тому вона не збентежилася, коли збагнула свою помилку.
Машина повільно, з тихим шурхотом рушила по піску. Зулейха дивилася на Дікилі, який розкинувся на протилежному схилі і до якого, здавалося, рукою сягнути. В його вікнах відбивалися промені вечірнього сонця.
Зулейха більше не прибирала своєї руки, коли раптом від трясанини мимоволі торкалася руки Юсуфа. У неї з’явилося непоборне бажання, попри незвичайну бадьорість у всьому тілі, їхати довго-предовго, як нескінченною дорогою, покласти голову йому на груди і знову заснути.
Але це жодним чином не було пов’язано з Юсуфом. У душі й тілі будь-якої людини від народження таяться такі бажання, котрі в певні хвилини з нездоланною силою змушують їх пориватися до будь-кого, хто опиняється поруч. Може, це було впливом усе тієї ж веселості, яка цілком захопила вдень її єство і діяла на неї як легке сп’яніння? Проте зараз із десятка припущень правильним виявилося лиш одне, а саме: бути простішою, не вдаватись до розуму й досвіду, щоб керувати бажаннями свого тіла, а головне, душі. Довіритися плинові життя, як трохи давніше вона віддала своє тіло воді, коли коливалася в різні боки, цілковито відключивши свідомість, нерухома, ніби дивовижна велика озерна квітка. Вона змушена була визнати, що не було в світі нічого правильнішого і прекраснішого за це відчуття.
Зулейсі знову згадалися ті надвечірні години день тому, коли сонце на прузі стає великим і червоним, сім’я, з якою вони сиділи в кав’ярні на пристані в Айвалику, напівзакохану-напівображену на Юсуфа пухленьку дівчину. Якби зараз та дівчина опинилася на її місці, то вона, звичайно схилила б голову на Юсуфове плече, спробувала б обвити короткими ручками його міцне молоде тіло, притислася щокою до його щоки і їла б виноград з його долонь. І звичайно, вчинила б правильно.
Розділ сімнадцятий
Без зайвого поспіху поївши за виставленим на вулицю столиком у маленькій забігайлівці, що була чимось середнім між їдальнею і корчмою, вони спустилися до пристані. Там на них уже чекав човен з «Ташуджу».
Коли Юсуф, стоячи однією ногою на пристані, а другою в човні, подаючи руку Зулейсі, раптом ні з того ні з цього, ніби це щойно спало йому на думку, сказав:
— Я хотів вам запропонувати… Якщо ви проти, будемо вважати, що я нічого не говорив. Муніципалітет тут побудував невеликий парк. У ньому ось уже тиждень показують кіно… Поки ще рано… Ми жодного разу не бачили містечка вночі… Якщо хочете, заглянемо туди на кілька хвилин… Подивимося, що там та як.