Кров і пісок

— Чи не можна відвести мого коня до стайні, щоб він трохи відпочив? — спитав бандит.

Гальярдо махнув рукою. Один з наймитів узяв коня за вуздечку й повів до стайні.

— Доглянь його добре, — сказав Плюмітас. — Він найдорожче, що є в мене на цьому світі, і я люблю його більше, ніж дружину й дітей.

Еспада та розбійник досі стояли осторонь гурту розгублених від несподіванки людей, але ось до них підійшов ще один.

То був пікадор Потахе, він саме вийшов надвір. Сорочка на ньому була розхристана, і він потягувався, ніби хизуючись своїм могутнім тілом. Протер очі, завжди налиті кров’ю й запалені від перепою, підійшов до розбійника і по-дружньому плеснув його величезним ручиськом по плечу; у такий спосіб він виявляв свою дикунську приязнь, до того ж пікадора, мабуть, тішило, коли людина здригалася й присідала під його клешнею.

— Як ся маєш, Плюмітасе?..

Розбійника він бачив уперше. Від цієї грубої, непоштивої ласки бандит весь зіщулився, мов наготувався до стрибка, і його правиця з карабіном смикнулася вгору. Сині очиці втупились у пікадора й упізнали його.

— Ти Потахе, еге ж? Бачив, як ти колов бика списом на кориді в Севільї. Ну й падаєш же ти, друзяко! Як це досі ти не скрутив собі в’язи?.. Чи, може, ти залізний?

І, ніби відповідаючи на дружнє привітання, схопив пікадора шкарубкими пальцями вище ліктя і, захоплено усміхаючись, помацав біцепс. Обидва стояли і приязно дивились один на одного. Пікадор гучно зареготав.

— Ха-ха-ха! Я уявляв тебе грізнішим, Плюмітасе... Але дарма — ти й так хлопець хоч куди.

Розбійник повернувся до матадора й спитав»

— У вас можна поснідати?

Гальярдо повів рукою жестом великого пана.

— Жоден гість Рінконади не йде звідси, не поснідавши.

Усі зайшли на кухню, просторе помешкання з пузатим каміном, де звичайно приймали гостей.

Матадор сів у крісло з бильцями, і дочка управителя подала йому черевики — він-бо так квапився з несподіванки, що вискочив надвір у кімнатних капцях.

Бачачи, що розбійник поводиться чемно, Насйональ теж захотів приєднатись до товариства і з’явився з пляшкою місцевого вина та склянками.

— Знаю я й тебе, — мовив бандит, звертаючись до Насйоналя так само просто, як і до пікадора. — Бачив, як ти встромляєш бандерильї. Коли захочеш, у тебе це виходить непогано... Але до бика слід підходити ближче...

Почувши цю пораду, Потахе й матадор засміялися. Плюмітас простяг руку по склянку, але йому заважав карабін, що стояв у нього між коліньми.

— Відстав його, чоловіче, — сказав пікадор. — Ти ж тут гість — навіщо тобі ця пукавка?

Розбійник споважнів. Нехай стоїть там, де стоїть — така в нього звичка. З карабіном він не розлучається навіть коли спить. На згадку про зброю, яка наче приросла до його тіла, Плюмітас спохмурнів і з тривогою розглянувся довкола. На його обличчі можна було прочитати, що він звик постійно триматися насторожі, не довіряти нікому й покладатися лиш на себе, ні на мить не забуваючи про небезпеку, яка чигає на нього повсюди.