Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Прихопив Гальярдо і Насйоналя — людиною більше, та й на Себастьяна в усьому можна покластися.
Бандерильеро скорився наказу маестро, але дізнавшися, що з ними їде донья Соль, став бурчати:
— А хай йому всячина!.. Мене, батька родини, і вплутувати в таку халепу!.. Що подумають про мене Кармен та сенья Ангустіас, коли про все довідаються?
Та коли виїхали за місто, гнів його швидко вщух.
Він сидів у автомобілі поруч із Потахе навпроти матадора та вельможної сеньйори. Добре роздивитись її не міг, бо вона закуталась у велику синю вуаль, що спадала з-під дорожнього капелюха на жовте шовкове пальто. Але й так видно, що дуже гарна... А як розумно говорить! І стільки знає!
Ще не проїхали й половини шляху, а Насйональ, який міг похвалитися двадцятьма п’ятьма роками подружньої вірності, уже вибачив матадорові його слабість. Можна зрозуміти Хуанові почуття! На його місці й він, Себастьян, навряд чи втримався б від спокуси!..
Яка то сила — освіченість! За це людині можна простити будь-який гріх!
V
— Нехай скаже, хто він такий, або забирається до всіх чортів. А будь воно прокляте... Не дадуть людині й поспати...
Насйональ вислухав цю відповідь крізь двері кімнати, в якій спав маестро, і переказав її наймитові, що стояв на сходах.
— Нехай скаже, хто він такий. А то господар не встане.
Була восьма година ранку. Бандерильєро підійшов до вікна й виглянув надвір. Він побачив, що наймит вискочив із дверей і побіг дорогою, прямо до дротяної огорожі, що тяглася навколо земель Гальярдо. Перед ворітьми за огорожею видно було вершника; на відстані і людина, і кінь здавалися зовсім маленькими — наче іграшковими.
Наймит поговорив із верхівцем і повернув до будинку.
Не розуміючи, що означає ця біганина туди-сюди, Насйональ спустився сходами в двір.
— Каже, йому треба бачити хазяїна, — квапливо проторохтів наймит. — Мабуть, то лихий чоловік. Каже, щоб господар вийшов негайно, він має поговорити з ним.
Бандерильєро знов загрюкав у двері маестро, не звертаючи уваги на його гнівні крики. Пора вставати. Як для села — час уже пізній, а той чоловік, може, прибув з важливою звісткою.
— Іду вже, йду, — невдоволено буркнув Гальярдо, не підводячись із постелі.
Насйональ знову виглянув у вікно й побачив, що верхівець під’їжджає до будинку.
Наймит побіг йому назустріч із відповіддю хазяїна. Бідолаха був чимось стривожений. Розмовляючи з бандерильєро, він заникувався й белькотів, але не зважувався висловити вголос своїх побоювань.
Підбігши до верхівця, він вислухав, що той каже, і знову повернув до будинку, але цього разу мчав як обпечений.
Так само прудко він вибіг нагору сходами і спинився перед Насйоналем, блідий і тремтячий.
— Це Плюмітас, сеньйо Себастьяне! Каже, що він Плюмітас і хоче поговорити з господарем... У мене аж серце тьохнуло, тільки-но я побачив його.
«Плюмітас!..» Хоча наймит так засапався від швидкого бігу, що белькотів ледь чутно — ім’я, яке він вимовив, здавалося, облетіло весь будинок. Бандерильєро занімів від подиву й несподіванки. З кімнати, де спав матадор, долинула лайка, і стало чути, що він схопився з ліжка і хутко вдягається. У кімнаті доньї Соль теж щось зашаруділо, ніби й туди дійшла приголомшлива новина.
— А хай йому бісі Чого тому чоловікові треба від мене? Чого він притюіцився в Ріпконаду? І саме тепер!..
За кілька хвилин Гальярдо вже вискочив із кімнати, накинувши поверх спіднього одягу лише панталони та куртку. Неабияк стривожений і роздратований, матадор промчав повз бандерильєро і мало не скотився сходами вниз. Насйональ поквапно рушив за ним.
Верхівець уже спішувався на подвір’ї маєтку. Один наймит тримав коня за повідець, а інші збилися наподалік у гурт і з шанобливою цікавістю дивились на гостя.
Це був чоловік середнього зросту, можна сказати, навіть низенький, з товстими щоками, білявим чубом, з дужими короткими руками й ногами. На ньому була темна блуза, обшита чорними галунами, сірі поношені штани, підбиті товстим сукном, і потріскані від сонця, дощу та багнюки шкіряні гетри. За широкий пояс були заткнуті револьвер і ніж, під блузою випинав патронташ. У правій руці розбійник тримав скорострільного карабіна. Білий колись капелюх, що покривав йому голову, давно злиняв, а криси були безжально понівечені сонцем, дощем та вітром. Єдиною окрасою цього сірого вбрання була червона хусточка, пов’язана на шиї.