На схрещених дорогах

Коли вони це говорили, мені здавалось, що говорять про когось, що жив колись, а тепер десь далеко, чи лежить глибоко в землі, чи може залишився вдома. То був хтось інший. І не ставалось мені легше від того, що той хтось носив те саме прізвище, що я і був колись таким близьким мені, може навіть був мною. Від цього тільки зростав бунт проти теперішнього життя і певність, що його треба якомога швидко змінити.

В той час колега з Ріецу послав кілька пацієнток, які принесли трохи харчів. Це внесло деяку різноманітність і полегшу в харчуванні. Компот з брекв, ми їли як якийсь божественний дар, «чопд порк» — січена американська вепровина видавалась нам вершком смаковитости. Це були наші дні добробуту. А потім прийшов кусок тірольської вудженої солонини, її зразу ж поділили ми на три частини. Мій висів за шафою, і я інколи відрізала шматочок та смакувала як ласощі. Потім я взяла його з собою на дорогу і втратила, про що ще буде згадка. Це друга свиняча історія, але з протилежним змістом…

Між нашими людьми я довідалась, що у нашого кухаря можна не одне виміняти за горілку. Тож одного дня я взяла пляшку горілки, чи не останню з тих, які я дістала вдома, як лікарський приділ, і пішла до нашого друга. З типовим американцям зрозумінням бизнесу він обміняв її мені на 1 фунт кави, дві помаранчі й цитрини і маленьку пачечку сухої, недоброї шоколяди. Але я верталась від нього й смоктала по дрібці цю шоколяду й раювала. За рік чи й більше часу перша шоколяда. Я мала почування блаженства, й здавалось мені, що вже пропадуть хмарні й сірі дні і настануть інші, кращі часи і що все вернеться до норми.