Язиката Хвеська

— А мені?

Поки вони гарикалися, час невпинно рухався, спливло ще п'ять хвилин, і об одинадцятій п'ятдесят п'ять до бару зайшов ще один відвідувач.

Зовнішність у нього не була такою яскравою і прикметною, як у того лисого камуфляжника. Правда, кидалася в очі нехай легенька, та все ж таки — куртка, яку хлопець, трошки старший за голомозого, накинув поверх білої футболки, не зважаючи на спекотну липневу погоду.

Бармен, байдуже зиркнувши на нового відвідувача, повернувся спиною до залу, заходився чаклувати біля кавового автомату.

Випитий десять хвилин тому коньяк додався до випитих раніше порцій, змішався з ранковим пивом, це все спонукало старі дріжджі Максимового організму грати і бродити. Настрій не поліпшився, хоча легше йому таки стало. І бар, і бармен, і відвідувачі почали набувати трошки розпливчастих контурів, а самого Бойка легенький шторм почав погойдувати на круглому стільчику біля стійки.

Хлопець у куртці присів за столик, який стояв навпроти столика, окупованого лисим.

Вони зміряли один одного настороженими поглядами.

Годинник показував рівно дванадцяту.

— Дванадцята, — коротко сказав Швидкий рації. — Що там?

— Нічого, — про шурхотіло у відповідь. — Банкір і Космонавт так і не намалювалися.

— Хрін з ними. Що всередині?

— Людей небагато. Поки тихо, підозрілих контактів не помічено.

— Які, твою мать, підозрілі контакти? Що кур'єри повинні — паролями там обмінюватися чи в сортирі ховатися?

Швидкий і сам розумів — відбувається щось не те. Вірніше, не відбувається зовсім нічого, і це майора тільки напружувало. Але давати відбій бійцям спец підрозділу, які вже на низькому старті і чекають сигналу, він не хотів та й, за великим рахунком, не мав морального права.

З рештою, подумав він, не так важливо, що Котовський і Муса з якихось причин вирішили поміняти свої плани і не приїхати сюди, до місця зустрічі, особисто. Все одно відмінити свою операцію вони не могли так само, як і він — свою. Брати всіх, хто в кемпінгу. Перевірити документи, обшукати, ордером запаслися заздалегідь. Швидкість і натиск, ніхто нічого не зрозуміє, миттєво вирахують кур'єрів, візьмуть їх за хобот, як сказав би друг Швидкого, майор Шалига, трусонуть, як слід…

Нікуди ви, пане Котовський, від нас уже не дінетеся.

— Готовність — шістдесят секунд, — скомандував Шалений Майор, витягнув пістолет, зняв його з запобіжника.

«Ну, з Богом», — промовив він сам до себе подумки.

Зараз почнеться.

У те, що почалося буквально за якусь хвилину, Максим Бойко не зміг і не захотів вірити.

Йому і в голову не могло прийти, що ось такі речі, сотні разів бачені в кіно, здатні відбуватися серед білого дня в центрі Києва просто в нього на очах. Причому він так і не зрозумів, з якого це дива лисий, котрий весь час після появи хлопця в куртці, свердлив його очима. А тоді раптом сіпнув руку за спину, задер камуфляжну футболку і висмикнув з-за паска зелених армійських штанів пістолет.