Таємниця Кутузовського проспекту

Я питаю себе: чому через вісім років після вбивства актриси до мене — цілком конспіративно, відчувається професіонал — підійшов Хрінков, він же Вітман, він же Сорокін, який мав пряму причетність до тієї трагедії, яка, зрештою, й розметала її сім’ю? Чому разом з ним був Дейвід, зав’язаний на Бориса Буряцу? І тих, хто його оточував, підтримував, спонукав?

Я питаю себе: чому в квартирі Федорової було так багато магнітофонних касет? Я подивився книжку Вікторії Федорової «Дочка адмірала». Чому мати не розповіла їй про те, що вона звернулася з проханням звільнити її батька до Сталіна? Саме до Сталіна, а вже потім виник Берія… Це мені підтвердив і народний артист Юрій Медведєв під час нашої розмови, це саме він повторив і на допиті у інспектора карного розшуку 40-го відділення Карасьова — п’ятого лютого вісімдесят другого року… Багато свідків говорили, що Зоя Федорова жила досить скромно, але, як кожна мати, мріяла допомагати дочці й онукові — тому так багато гастролювала, — потрібні були гроші… Купувала — для цього ж — золотце та камінчики… Так говорили — фактів немає… Друг Федорової, якого допитував той же інспектор Карасьов, — вони разом знімалися в картині «Іван Нікулін, російський матрос» ще в сорок третьому році — підтвердив, що Вікторія за свою книжку одержала в Штатах двісті двадцять п’ять тисяч доларів, нестатків не відчувала… У одного з допитаних письменників прохопилася фраза, що під час поїздки до дочки Зоя Олексіївна мала намір подати до суду позов на батька Віки адмірала Тейта — нібито він використав її одкровення, опублікувавши їх без її на те згоди: у разі позитивного рішення суду вона одержала б сто тисяч доларів неустойки… Ця лінія також не одпрацьовувалась… А втім, це зрозуміло: ми не входимо до Інтерполу, дикуни… Знову запитую себе: навіщо я, знаючи про справу Зої Федорової більше за інших, знадобився Сорокіну й Джозефу Дейвіду? Дивний симбіоз садиста з колишнього КДБ і так званого імпресаріо з Нью-Йорка… До того ж — знадобився я їм невдовзі після того як вийшов у відставку, на пенсію, аж ніяк не «райську», а всього лише полковницьку. Ну а все подальше вам відомо… І про те, як за мною поставили спостереження, і жучок до телефону, і як дзвонять до генерала Строїлова, дивно дзвонять, почерк відчувається певний, манера сорокових років, абакумовсько-рюмінська школа нагнітання жаху, розладжування людської психіки. Сорокін, він же Хрінков, він же Вітман, — під контролем, Никодимови — також, никодимовські бойовики — виявляються; спостерігачів, що за нами топають, з’ясовано; версія вбивства слюсаря гаража Окунева опрацьовується… І — головне: ждемо прильоту Дейвіда. Як з ним побудувати комбінацію? Чи — одразу брати? Але ж Міністерство закордонних справ не дасть — доказів немає, я на їхньому місці теж був би проти… Що накажете робити?