Викрадач ангелів
- Автор: Люнд Ева-Марія
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-8118-50-2
- Переводчик: Галина Кирпа
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Викрадач ангелів». Краткое содержание книги:
Що, здавалось би, може статися в тихому маленькому містечку за якихось сім днів? Ба, може статися катастрофа, яка загрожує знищенням не тільки одного міста, а й усього людства. Адже до влади над світом рветься лиховісна сила, яка зомбує, підпорядковує собі людську свідомість і веде засліплених на край прірви. І їй таки вдалися б усі її лихі наміри, якби не втрутився малий дотепник ангел Фелікс та його відчайдушні друзі.
Фабіан згадав, що забувся про високу воскову свічку, яка стояла на підлозі, коли він шукав мотузку, щоб допомогти Феліксові вибратися з лелечого гнізда. Здавалось, то було хтозна-коли — можливо, в якомусь іншому житті. І де Фелікс? А що як Оксамитовий Лицар його знайшов і, чого доброго, вбив! Якщо, звісно, ангела можна вбити. Фелікс мав завдання зупинити Асмодеуса, якого Фабіан прозвав Оксамитовим Лицарем. Яким чином знешкоджують таку істоту?
Рачкуючи по кам’яній підлозі в темному погребальному склепі, хлопець пригадав, як Фелікс відпускав жарти й кепкував із Асмодеуса. А ще йому пригадалося, як той уступив у відро. Фелікс удавався до того, що в нього виходило бездоганно, цебто — сипати жартами. А як Фабіанові воювати жартом, сидячи полоненим у підвалі?
Раптом він на щось наткнувся — геть не схоже на камінь. Він обмацав його з усіх боків і зрозумів, що то воскова свічка. Хлопець полегшено зітхнув, вийняв із кишені коробку сірників і запалив один сірник. На щастя, свічок було багато. Світло, що спалахнуло, було трохи неприємне, але все-таки краще за кромішню пітьму. Фабіан згадав прислів’я, яке полюбляла казати Віта: «Ліпше запалити свічку, ніж нарікати на темряву». Принаймні зараз це було й справді так. Він усівся біля мерехтливого вогника й розглянувся довкіл. Власне кажучи, склеп був красивий, з критими галереями й нішами зі статуями в стінах.
Глибоко вдихнувши повітря, він силкувався зосередитися на тому, щоб подумки викликати Фелікса. Проте відповіді не отримав, хоч і був певен, що ангел також був десь у церкві. Фабіан сумно зітхнув. А трохи згодом він ліг на дощовик і поринув у глибокий сон без сновидінь.
Уранці, коли з’ясувалося, що Фабіан і Птахоспів зникли, в помешканні Франса Рінґера зчинився переполох. Франс одразу ж хотів бігти їх шукати, але невдовзі збагнув, що це неможливо. Щоправда, буря вщухла, але замість неї упав туман, густіший за вівсяну кашу. Будинків потойбіч завулку з вікон не видно було зовсім.
— Єдина користь від туману та, що якщо хтось вийде надвір, його ніхто не помітить, — сказав м’ясник. — Одначе можна втратити орієнтацію й заблукати. Там же все потонуло в тумані!
Понтус та його друзі помітили, що пастор був на диво спокійний. У нього на обличчі блукала якась загадкова усмішечка і, здавалось, його не обходив ані Фабіан, ані органіст.
— Мабуть, вони пішли до церкви, — сказав він. — Напевно, все гаразд.
Франс виявив, що зникла його в’язка ключів, і зрозумів — пастор має рацію. Вони вирішили почекати, поки туман упродовж дня розсіється. Але туман не розсіявся, а поночі йти надвір було й зовсім неможливо. Тож минув іще один день, а їхні проблеми так і не розв’язалися. Фабіан і Птахоспів мов крізь землю провалилися. І все було далеко не гаразд.
Фабіан гадки не мав, скільки він проспав. Прокинувшись, він спершу навіть не второпав, де був. Сон тримав його в своєму глибокому-преглибокому полоні, й лише за хвильку-другу він усе пригадав. Його й справді замкнуто в погребальному склепі в підвалі церкви!
Поруч ще й досі миготливим пломінчиком горіла висока воскова свічка, кидаючи похмурі, схожі на привидів, тіні на дугоподібні стіни. Фабіан подумав, що якщо десь і є місце, де можна було б здибати привида, то це, напевно, тут. Потім він згадав про одного такого привида, якого йому випало зустріти, і про те, що то сталося посеред білого дня на горі біля Вовчого Замку. Тоді там загалом ніщо не було похмуре, хіба що трішки дивне. Можливо, нема чого боятися, перебуваючи в склепі тих, які багато років уже були небіжчики. Усім їм хотілося спокійно спочивати. Йому навіть варто було б попросити вибачення за те, що він порушив їхній спокій. Він прокашлявся і півголосом мовив:
— Мені шкода, що я вас турбую. За найпершої можливости я звідси піду. Але саме тепер мені, на жаль, доведеться побути тут.
Нараз він почув, як хтось відсунув засув, і вмент звівся на ноги, щоб побачити, хто прийшов. Двері відчинилися і з гуркотом ударились об поштукатурену стіну. На порозі постав Оксамитовий Лицар, виписуючи кола новою сигарою, що стриміла в кутику його рота. Фабіан відчув, як йому в носі закрутило від гидкої суміші запаху сигари й нафталінових кульок, і здригнувся.