Жак фаталіст і його пан

Ще того самого вечора Гюдсон дістав наказ про звільнення ченців, і наступного дня Рішар і його напарник ще до схід сонця були за двадцять льє від Парижу, прямуючи в супроводі стражника до манастиря, в якому вони відбували послушенство. Стражник мав при собі й листа від міністра, в якому генералові ордену було наказано припинити подібні витівки, а обох ченців поставити під суворий манастирський режим.

Ця пригода цілковито приголомшила ворогів Гюдсона. Не було ченця в його манастирі, щоб не тремтів під його поглядом. Кілька місяців пізніше він одержав багате абатство. Це була смертельна образа для генерала. Він був уже старий і мав усі підстави боятися, що його наступником стане абат Гюдсон. Він щиро любив Рішара і якось порадив йому:

— Бідний мій друже, як ти житимеш, потрапивши під владу злодюги Гюдсона? Я здригаюся від самої думки про це. Тебе ще не зв'язує обітниця, і як маєш до мене довір'я, то я раджу тобі зняти рясу...

Рішар послухав цієї ради і повернувся до батьківського дому, який був недалеко від абатства, що його посідав Гюдсон.

Гюдсон і Рішар мали спільних знайомих, і неможливе було б, щоб вони не зустрілися; вони й справді зустрілися. Якось Рішар гостював у господині замка, що стояв між Шальоном і Сен-Дізьє, але ближче до Сен-Дізьє, ніж до Шальону, як двічі палкою кинути від абатства Гюдсона. Та пані сказала йому:

— Ми тут маємо вашого колишнього пріора; він дуже милий, але, по щирості вас запитаю, що він за людина?

— Це найліпший з друзів і найнебезпечніший з ворогів.

— Чи не хотіли б ви зустрітися з ним?

— Зовсім ні...

Ледве встиг він так відповісти, як загримів кабріолет, що в'їжджав у подвір'я замка, і вони побачили, як з нього вийшов Гюдсон у супроводі найвродливішої пані у всій окрузі.

— Ви його побачите, хоч би й не хотіли цього, — промовила господиня замка, — бо це він і є.

Господиня замка з Рішаром пішли назустріч пані з кабріолета й абатові Гюдсанові. Дами обнялися, а Гюдсон, наблизившися до Рішара й упізнавши його, скричав:

— Гей, та це ж ви, дорогий мій Рішаре! Ви хотіли погубити мене, але я вам прощаю, простіть і мені ваші відвідини в малому Шатле, та й забудьмо про це.

— Погодьтеся, пане абате, що ви були тоді великим негідником.

— Можливо.

— Що якби судити по справедливості, то Шатле мали б були відвідати ви, а не я.

— Можливо... Але, мені здається, небезпеці, яка чигала тоді на мене, я зобов'язаний своїм наверненням на добру путь. Ех, дорогий мій Рішаре! Скільки довелося мені подумати над тим і як я тепер змінився?

— Ця пані, з якою ви прибули, — чарівна.

— Я вже не маю ока на ці принади.

— Який стан!

— Тепер мені це байдуже.

— Яка приємна огрядність!

— Рано чи пізно доводиться відмовитися від утіхи, якою ласуєш на краю даху, ризикуючи щомиті зломити собі голову.

— У неї найкращі руки в світі.

— Я вже зрікся бавитися такими руками. Мудра голова знає, коли повернутися до духу свого стану, і в цьому справжнє щастя.

— А ці очі, якими вона так грайливо стріляє на вас. Погодьтеся, як знавець у цих справах, що вам ніколи не доводилося бачити такі пристрасні й ніжні очі, спрямовані на вас. Скільки грації, яка легкість і шляхетність в її ході, в поставі!

— Мені байдужа суєта цього світу; я читаю святе Письмо й студіюю отців Церкви.

— І час від часу вроду цієї пані... Вона живе недалеко від Монсецу? Має молодого чоловіка?..

Гюдсон, роздратований цими питаннями і твердо переконаний, що Рішар не вважає його за святого, зненацька відповів:

— Дорогий мій Рішаре, ви с... на мене, так мені й треба.

Дорогий читачу, пробач мені безпосередність цього вислову і погодься, що тут, як і в безлічі інших добрих оповідань, як, наприклад, у розповіді про розмови Пірона* й покійного абата Ватрі, пристойне слово зіпсувало б усе.

—Про які розмови Пірона з абатом Ватрі мова? Запитай у видавця його творів, який не відважився їх надрукувати, але не змусить тягнути себе за язик, щоб тобі їх розповісти.

Четверо наших персонажів увійшли до замка; добре пообідали, весело пообідали і під вечір розійшлися, пообіцявши собі зустрітися знову...