У лісі-лісі темному

— Вибач, — нарешті кидає хрипко, прокашлюється. — Тільки минулої ночі дізнався. Це так… я й досі не можу звикнути. Я й досі сподівався, що це помилка, але побачивши тебе… Усе стає реальністю.

— Як… як ви познайомилися з Джеймсом?

— Училися разом у Кембриджі. Цікавилися театром — акторське мистецтво, знаєш, вистави й таке інше, — Метт тре рукавом лоба, підводить погляд, упевнено усміхається. — Щиро кажучи, актор з мене ніякий, на щастя, вчасно це зрозумів. Навіть те, що грав разом із Джеймсом. Від якісного пакування підробка кращою не стане.

— Але ви ж продовжували спілкування?

— Так. Я час від часу ходив на його вистави. Усі випускники того року стали банківськими працівниками, держслужбовцями чи ще кимось. Здавалося, він єдиний, хто насправді мав хист до театру. І через це я ним пишаюся, знаєш? Він ніколи не розмінювався на дрібниці.

Потроху киваю. Еге ж, саме таким був Джеймс, якого я знала. Описаний Меттом чоловік був до болю мені знайомий. Джеймс, якого я знала. Мій Джеймс. Цілковито інший, анітрохи не схожий на того несправжнього, зацикленого на матеріальних благах чоловіка, якого описували на вихідних. Гадала, що Джеймс змінився. Проте, можливо, й ні. Чи принаймні не зовсім.

— То що трапилося? — нарешті спитав Метт. — Там, у будинку? Кажуть, підстрелили з рушниці, але це видається… Чому він узагалі там був?

— Гадки не маю, — заплющую очі. Рука повзе до гарячої, спітнілої пов’язки на лобі. — Я нікого не питала. Коли ми почули його кроки, подумали, що це злодій, — подробиць йому не розповідаю. Відчинені двері, наша дурна істерика. Усе ввижається кадрами з фільму жахів, такого заїждженого, що аж смішно. — Припускаю, це був жарт. Наречений зненацька ловить на гарячому майбутню дружину.

— Ні, — Метт хитає головою. — Я так не думаю, він би не поїхав туди без запрошення.

— Чому ні?

— Бо, по-перше, тому що так не робиться. Ніхто не псує вечірку власної дівчини. Це… дурня. Це її остання можливість, поки вона ще не одружена, треба ж бути повним лайном, щоб позбавити її такої можливості.

Міркую. Нічого на те не кажу, чекаючи другого аргументу. Метт глибоко вдихає повітря.

— А по-друге… Власне… вони останнім часом щось не мирилися.

— Що? — одразу відчуваю, що слова вилетіли надто гучно та емоційно, занадто здивовано. Метт налякано підводить очі.

— Послухай, не хочу згущувати фарби, але… Клер не казала?

— Ні… Принаймні… Мені так здається, — прокручую події, намагаюся згадати, про що говорили. Але я знаю Клер. Вона б ніколи не зізналася в проблемі. Фасад повинен завжди сяяти, маска не спадає ніколи. — А що там у них було?

— Не знаю, — він зніяковів. — Я не… Ми про це ніколи серйозно не говорили. Припускаю, банальні передвесільні хвилювання та нерви, як думаєш? Бачив чимало такого за крок до вівтаря — цілком нормальна дівчина перетворюється на одержиме весіллям стерво. Напруженість зростає, сім’ї розвалюються, друзі нервуються. Дріб’язок перетворюється на ворожнечу, і кожен стоїть на своїй позиції.