У лісі-лісі темному
- Автор: Веа Рут
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-66-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «У лісі-лісі темному». Краткое содержание книги:
За дві доби вона, зранена та скалічена, приходить до тями в лікарняній палаті й із жахом усвідомлює, що нічогісінько не пам’ятає… Хоча й відчуває: трапилося щось жахливе!
Це все мене починає дратувати. Але понад усе я налякана.
Коли хворієш, тебе часто накриває ефект фокусування. Я пам’ятаю це ще відтоді, коли нездужав дід і вже потроху слабшав. Тебе не захоплюють важливі речі. Світ починає крутитися довкола незначних дрібниць: те, як зав’язки сорочки тиснуть на ребра; біль у хребті; відчуття дотику руки. Мабуть, це ізольованість тебе паралізує. Зовнішній світ більше не має значення. І що дужче ти застряєш у тенетах хвороби, то меншає власний світ, аж поки він не обмежується лише диханням.
Проте у мене все інакше. Коли мене сюди привезли, все, що мало значення, — не померти. А вчора я хотіла лишень, щоб мені дали спокій, щоб мати змогу спати й зализувати рани. Але сьогодні мене потроху охоплює хвилювання.
Офіційно я не підозрювана. Чудово знаю з власного досвіду оповідок про злочини, що якби було навпаки, Ламарр мене би попередила, роз’яснила би права, а також порядок проведення допиту, і лише потім його розпочала б.
Проте вони ходять колами, намагаючись щось намацати. Вони не вважають смерть Джеймса нещасним випадком.
Я пам’ятаю слова, що пробилися крізь скло минулої ночі: «О Боже, отже, тепер ми шукаємо вбивцю?».
Увесь цей час події здавалися страхітливими, але дещо нереальними, частиною туманного, наркотичного й затяжного стану. Тепер усе здавалося занадто реалістичним.
24
Коли стукають знову, я не відповідаю. Лежу із заплющеними очима й слухаю у принесених мені навушниках радіостанцію «Бі-Бі-Сі Радіо 4». Намагаюся заблокувати програму «Полювання на вдалі покупки» про вигідний шопінг, проте щойно я здаюся і знімаю навушники, як їй на зміну починається вікторина.
Працівники лікарні не стукають, а навіть якщо й потарабанять для годиться, то відразу й заходять до кімнати.
Лише Ламарр стукає і чекає відповіді. Терпіти більше не можу її обличчя, оті добрі, спокійні та допитливо-улесливі запитання. Я не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, розумієте? Я нічого не приховую. Я просто Не. Бісова душа. Пам’ятаю.
Примружую очі, слухаючи голоси мильної опери «Лучники», щоб побачити, чи вона не пішла. Чую, як обережно відчиняються двері, ніби хтось намагається просунути голову.
— Лі? — хтось шепоче. — Тобто, вибач, Норо?
Миттєво випрямляю спину. Це Ніна.
— Ніно! — видираю навушники, хочу спустити ноги з ліжка, але чи то голова, чи то низький кров’яний тиск — і кімната починає стискатися і віддалятися, на мене накочує хвиля запаморочення.
— Гей, — долинає до мене звіддалік. — Обережно. Судячи з усього, тобі щойно вшили мозок.
— Я нормально, — відповідаю. Не впевнена, чи хочу її заспокоїти, чи себе. — Я нормально, я добре.
І ось нарешті я нормально. Хвиля запаморочення минає, я можу обійняти Ніну. Вдихаю її особливий запах: Жан-Поль Готьє та цигарки.
— Господи, як же я рада тебе бачити!
— Я теж дуже рада, — вона відступає назад, оглядаючи мене критично й водночас схвильовано. — Мушу визнати, коли сказали, що ти потрапила в аварію… Я… ой… З мене вистачило й одного шкільного друга в морі крові.
Я тремчу, вона потуплює очі.
— Дідько, вибач. Я… Це не те, що я…
— Я знаю, — ні, Ніні не бракує почуттів, аж ніяк, просто вона реагує і пережовує все інакше, ніж решта. Сарказм є її захистом у житті.
— Давай перефразую, я рада, що ти тут, — вона бере мою руку й цілує. Я розчулена до болю її пригніченим та ніжним виразом обличчя. — Хоча, мушу визнати, вигляд у тебе… — тихенько посміюється. — От дідько, мені необхідна цигарка. Думаєш помітять, якщо подимлю у вікно?
— Ніно, що, на біса, трапилося? — питаю, й досі притримуючи її руку. — Поліція тут, вони все розпитують. Джеймс мертвий, ти знала?
— Так, — відказує тихо Ніна. — Вони приїхали до будинку рано-вранці в неділю. Нічого прямо не казали, проте… Як пояснити? Така кількість людей не приїжджає задля забави. Усе стало зрозуміло після того, як почали знімати відбитки пальців та вивчати сліди пострілу.
— Що трапилося? Чому рушниця виявилася зарядженою?
— Як я це бачу, — голос звучав рівно й жорстко, — є два варіанти. Перший, — вона піднімає вказівний палець, — тітка Фло насправді тримає рушницю зі справжніми патронами. Проте, судячи з їхніх запитань, така версія малоймовірна.