У лісі-лісі темному
- Автор: Веа Рут
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-66-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «У лісі-лісі темному». Краткое содержание книги:
За дві доби вона, зранена та скалічена, приходить до тями в лікарняній палаті й із жахом усвідомлює, що нічогісінько не пам’ятає… Хоча й відчуває: трапилося щось жахливе!
Нікому це не відомо. Ніхто не знає, окрім мене та Джеймса.
Як же довго я носила й плекала в собі злість на нього. І ось тепер її нема. Його нема.
Коли Ламарр прийде вранці, найімовірніше, я їй розповім. Чистісіньку правду, не лише правду, бо й усе, що я їй переповідала, було правдою. Але це не вся правда.
А правда — ось вона яка.
Джеймс мене кинув. Отже, він мене покинув, надіславши лише повідомлення.
Але те, що я приховувала останніми роками, — це причина. Чому. Він пішов, бо я була вагітна.
Я не знаю, в який саме з тих десятків, а може, й сотень разів, я завагітніла. Ми намагалися бути обережними, принаймні ми думали, що обережні.
Знаю лишень, якось зрозуміла, що надто довго не було менструації. Зробила тест.
Ми сиділи на ліжку в Джеймсовій кімнаті на горищі, коли я про все розповіла. Він побілів, дивився на мене широкими чорними очима, в яких засіла паніка.
— Не може… — почав він, потім додав. — Ти не могла…
— Помилитися? — закінчила я питання. Хитнула головою, навіть витиснула смішок. — Повір мені, ні. Я зробила вісім тестів.
— «Аварійні» таблетки? — вів він далі. Я спробувала взяти його за руку, проте він підвівся й почав рискати по невеличкій кімнаті.
— Уже запізно, але так, пила. Нам треба… — в горлі пересохло. Зрозуміла, що намагаюся стримати плач. — Нам потрібно в-вирішити…
— Нам? Це твоє рішення.
— Я хотіла поговорити з тобою. Я знаю, чого хочу, але це твоя д…
Також твоя дитина — це те, що я збиралася сказати. Проте ніколи так і недоговорила. Він зітхнув, ніби отримав ляпаса, й відвернувся.
Я підвелася й пішла до дверей.
— Лео, — його голос задихався, — зачекай.
— Слухай, — моя нога стояла на сходинці, сумка висіла на плечі. — Знаю, що це зараз вилилося на тебе. Коли будеш готовий поговорити… Зателефонуй, добре?
Але він так і не подзвонив.
Коли прийшла додому, зателефонувала розгнівана Клер.
— Де тебе чорти носили? Ти не прийшла! Я стовбичила з півгодини у фойє «Одеона», ти навіть не відповідала на дзвінки!
— Вибач, у мене були с-справи, — більш нічого не змогла вигадати.
— Що? Що трапилося? — вона допитувалася, але я не могла відповісти. — Я зараз зайду.
Він так і не подзвонив. Натомість пізніше увечері надіслав повідомлення. Післяобіддя я провела в Клер, сушила голову над тим, що робити, чи казати мамі, чи притягнуть Джеймса до кримінальної відповідальності, адже вперше це трапилося, коли мені було п’ятнадцять. Хоча зараз мені було вже шістнадцять, і від дня народження минуло кілька місяців.
Повідомлення надійшло близько восьмої.
Лі. Вибач, але це твоя проблема, не моя. Вирішуй сама. Більше мені не телефонуй. Дж.
Я й вирішила сама. Мамі нічого не розповіла. Клер, а Клер була неймовірною. Так, вона й справді може бути різкою та фальшивою, вміло маніпулювати, проте в кризовій ситуації, як от ця, вона була, як левиця, що захищає своє дитя. Озираючись у минуле, я розумію, чому ми тоді товаришували. І знову, і знову наштовхує мене на думку, якою егоїсткою я була після того.
Вона поїхала разом зі мною автобусом у лікарню. Це був ранній термін вагітності, настільки ранній, що обійшлося таблетками. І скоро все скінчилося.
Це не був аборт. Я не звинувачую в тому Джеймса, це те, чого я хотіла. Я не хотіла дитини в шістнадцять. І хай би що там трапилося, його вини було не менше, ніж моєї. І хай би що думали собі люди, не це мене вбило. Я не катуюся через втрату згустка клітин. Я відмовляюся від почуття провини.
Нічого з переліченого.
Річ у… Я не знаю. Я не знаю, як це описати. Гадаю, гордість. Щось на кшталт невіри у власну тупість. Я думала, що так сильно його кохала і так сильно помилилася. Як я могла? Як це я могла так неймовірно й страшно помилитися?
І якби я повернулася до школи, мусила б жити з цим розумінням — згадка про нас обох в очах інших. Розповідати сотням: Ні, ми не разом. Він мене кинув. Я нормально.
А мені було паскудно. Я була дурепою, бісове маленьке страшко. Як я могла так помилитися?
Я завжди вважала, що добре розбираюся в людях. Вважала, що Джеймс хоробрий, турботливий, що він мене любить. Але це все виявилося брехнею. Він був слабким боягузом, якому забракло сміливості поставити крапку між нами, дивлячись мені у вічі. Я більше ніколи не довірятиму своїм оцінювальним судженням.