Таврований
- Автор: Ремени Ник
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Таврований». Краткое содержание книги:
Однак у 1937 році в числі інших військових (у першу чергу Блюхера) потрапив під жорна сталінських репресій, два роки просидів у Хабаровській в'язниці. Тільки стійкість, неймовірна мужність дозволили йому вийти з неї живим.
У роки війни очолив найуспішніше партизанське з'єднання, довів, що він не ворог народу. Однак все одно загинув від рук НКВД.
— Про твоїх нічого не відомо? — Запитав Базима у Руднєва.
— Нічого. А про твоїх?
— Теж нічого.
— Мені здається, що Ньома і Юрик знаходяться у моїх родичів. Досить відкладати. Завтра пошлю Радика і Жору Гроздовського на пошуки дружини та сина.
На наступний день вороги зробили спробу дізнатися про долю своїх танків. Але в лісі вони не з’явилися. Намагалися виманити партизан на відкриту місцевість, але ті на це свідомо не пішли. На вході в ліс знищили два танки і кілька десятків фашистів. Цим на деякий час закінчилися спроби ворогів вибити партизанів з лісу.
Семен Васильович узагальнив дані розвідки: де і скільки німців знаходиться, яка у них техніка. Остудив гарячі голови радикально налаштованих бійців:
— Геройство нам не потрібно. Ворога треба бити грамотно. Вони думають, що ми з гвинтівками і автоматами вийдемо проти танків і гармат. Глибоко помиляються противнички!
6
— Гришка, туши світло.
Ковпак підвівся з нар. Кинув незадоволений погляд на Базиму. Григорій Якович сидів за невеликим штабним столиком і прямо на карті, по якій він водив ще школярів по визначних пам'ятках області, будучи викладачем географії, щось записував у тонкому учнівському зошиті.
Як всяка запаслива людина, він цих зошитів прихопив із собою кілька десятків. В основному, для своєї паперової роботи.
На столі стояла гасова лампа, яку начальник штабу з одного боку прикрив від Ковпака і Руднєва газетою. Щоб світло не било в очі.
— Не думав, що ти такий ніжний, Сидір, — миролюбно промовив Григорій Якович.
— Кинь свою писанину. Лягай, — встав Ковпак, закриваючи очі від світла.
Григорій Якович відірвав погляд від стола, насунув окуляри на лоб, так що вони зайняли місце залисин, промовив:
— Цю писанину, як ти сказав, колись історики вивчатимуть.
Ковпак схилився з нар, нишпорив під ними рукою.
— Де ж той чобіт? Зараз огрію… Ото буде історія.
Семен Васильович прокинувся, виліз з-під шинелі, невдоволено закліпав темними очима.
— Може вам по окремій кімнаті виділити? Щоб як у тещі. Ліжко з периною.
Базима склав руки на грудях, беззвучно засміявся так, що затряслося все його худе, моложаве тіло, знову сповзли на перенісся окуляри.
— А білосніжні простирадла забув? — Запитав у Руднєва.
— Не Дали поспати, — сунув ноги в халяви кирзових чобіт Ковпак.
Він, крекчучи, підвівся з нар. Відразу ж підійшов до столу, де лежав кисет, і почав крутити цигарку. Глибоко затягнувшись, вимовив:
— Раз встали, давайте хоч чайком побалуємось.
Присів поруч з Базимою, який вже прибрав свій зошит і згортав карту.
— Семене, шо сидиш? Ти з нас молодший. Підігрій кип’ятку.
Семен Васильович встав з нар. Тут же відшукав портсигар. Вийняв цигарку, постукав порожнім кінцем по столу, потім продув її. Прикурив від лампи. Взяв алюмінієвий чайник, налив кілька кухлів води. Поставив на плиту. Відкрив грубку.
Вогонь там вже погас. Тліло кілька полін. Руднєв дістав з підлоги декілька полін, закидав у грубку. Незабаром там розгорілося полум'я, від чавунної плити пішло тепло. Вода в чайнику засичала.
Чоловіки поставили на стіл алюмінієві кружки. Насипали туди з трофейної пачки заварку.
Пили вприкуску з рафінадом, який Базима розбивав осколком снаряда. Сидір Артемович взяв біля труби із грубки кілька сухариків чорного хліба. Занурив сухарик у чай і обережно поклав у рот.
— Кляті, не дають поїсти. Вся щелепа болить.
— Мене теж зуби достають, — не втримався Григорій Якович.
— Зима насувається невідворотно, хоч ми намагаємося її не помічати, — втрутився в розмову Руднєв.
— Не помічаємо похолодань, а до зими треба готуватися серйозно, — зауважив Григорій Якович. — Щоб не застала нас зненацька.
— Головне, харчування заготовити, — дрібними ковтками пив чай Ковпак. — Сухариків про запас. А то повидла повно, а хліба нема.
Семен Васильович згадав Де-Кастрінський укріпрайон, який забрав у нього кілька років життя, але збагатив таким необхідним зараз досвідом.
Він згадав Василя Костянтиновича Блюхера. Найголовніше, берегти бійців, створити для них нормальні побутові умови. За цю природну ідею йому довелося розпрощатися з життям. Якби не пошкодував хлопців, кинув під кулі, і зараз би жив.