Холодний Яр

У Косарах «чоловічина» залишився ночувати, зголосившись крадькома до воєнкома червоної частини, що вивантажившись з потяга стояла в селі.

Нема сумніву, йде до нас у гості якийсь поважний червоний розвідчик. Петренко довго нараджувався з Чорнотою та Семеном Чучупакою. Послали побудити впливових селян з усіх кутиків села.

Як зібралися в штабі, Петренко попросив уважно його слухати.

— Ми виступаємо попівночі до Холодного Яру. Ранком село має прийняти вигляд наймирніший з усіх мирних. Щоб ніде ні кусника зброї, ні шапки козацької, ні пісні. — Прийде до села один чоловічина.

Петренко описав за Олею його вигляд.

— Не зачіпати його. Прийняти ввічливо і... якнайбільш нарікати перед ним на «банду» з ліса. Мовляв, жити не дають бандити, обдирають, примушують харчі їм давати, одяг, приходять уночі, п'янствують, з жінками непорядки роблять. Як не давати чого або противитися — б'ють та ще й розстрілюють і хату спалити погрожують. Усе село, мовляв, вже проти бандитів, та боїмося зачіпати, бо хто ж оборонить?! Совєтської власти щось не чути, щоб з бандою порядок зробила...

Може, буде говорити, що прийшов до повстанців прилучитися — то відлякуйте, кажіть, що один отак прийшов з доброю волею, а його за шпигуна прийняли і повісили у лісі. Кажіть — тікай чоловіче від біди, ось Іван або Андрій до Грушківки їде — перевезе тебе через ліс. З ним бандити як зустрінуть — не зачеплять; скаже, що до нього в якійсь справі приїжджав.

Ну, а як згодиться їхати через ліс — хтось наперед прибіжить попередити нас.

Як би частина червоних у село прийшла — говорити усім те саме. Захочуть провідників у ліс взяти — розшукати «бандитів» — відмовляйтеся, мовляв, довідаються — мститися будуть. Примушуватимуть іти — то можете піти ось ви, — показав Петренко кількох селян, — як будете водити — скажу вам прізніше. Та вважайте тоді, щоб свої не підстрілили.

Селяне розійшлися, крім можливих провідників. Порозмовлявши окремо з отаманом, розійшлися і ті.

Петренко послав зв'язки з інструкціями до інших холодноярських сіл.

У Мельниках був рух. Захоплені у потязі чека «панські речі», станкові кулемети, за винятком чотирьох «кольтів», міномети, частина бойових припасів, поїхали возами під Мотрин манастир, щоб сховатися в підземних лябіринтах.

Кільканадцять возів з печеним хлібом, салом, смальцем у гарматних гільзах, крупою, пшоном, цукром, сіллю поїхали у різні частини ліса.

До ранку все те мусіло бути закопане в гущавниках, у накритих деревом, землею й листям ямах. То були наші бази на випадок «бльокади».

Обоз і кулеметні тачанки мали зникнути у селі та на хуторах, розібрані частинами по різних господарях: де колесо, де вісь, де дишель...

Години коло третьої, сімдесять верхівців і близько восьмисот піших втягалися із хуторів у Холодний Яр. Тепер не був він холодніший від інших. Навпаки теплий, бо високі схили захищали від листопадового вітру з морозом і крупами.

Розташувалися кілометрах у двох від краю, де один схил був більш приступний. До ранку ще далеко. Можна ще виспатися. Запалили великі вогнища; дерева вистарчить, а побачити вогні міг хтось хіба з неба. На всі боки від табору розійшлися, щоб стерегти його, десятки пар очей і вух.

Розстелюємо з Чорнотою мою кавказьку бурку, що «купив» її у будьоновському обозі, кладем під голови сідла і накриваємося з головою його широченною буркою. За хвилину вже хропли. Та саме снилося щось приємне, як хтось підняв бурку на ногах і поліз під неї, розштовхуючи нас. Андрій підніс голову:

— Що там за д'явол лізе?

— Пустіть, хлопці, погрітися, бо я дуже замерзла. — Почувся у відповідь ніжний голосок.

Пригадую собі, що Оля виступила з нами до ліса. Питаю її, де поділа шинелю, що її ми накинули на неї коло вогнища, поверх свитки.

— Віддала якомусь козакові, — змерз дуже бідолаха. Ви ж його під бурку не пустилиб, а мене таки пустите, як попрошу гарненько.

Андрій відвернувся знову.

— Лягай там лягай — не базікай! Тільки лежи тихо, не крутися і не совай ногами — бо викину.

Намагався утримати свою сувору протижіночу позицію, та... як була в очах Андрія хоч одна жінка, що ненадурно існувала, то нею напевно була Оля. Ніхто може не цінив так, як він, відданість справі й відвагу цього козака у спідниці, особливо після того, як я оповів йому правду про зложені хрестом набої на грудях мертвого Чорного Ворона. Та то справа не до обговорювання під одною буркою. Тут — лежи тихо і не совай ногами!

Ранком, коло дев'ятої, вже був зв'язковий із села: «чоловічина» прийшов, зарекомендувався петлюрівцем, що утік з большевицького полону; хоче приєднатися до повстанців уХолодному Яру... Чув, що штаб їх у Мельниках...

Селяне за «інструкцією» наговорили небелиць та «відлякали» його від «банди». Згодився з Іваном з-під гори поїхати через ліс до Грушківки. За годину десь будуть їхати.

Зв'язок із захопленням оповідає подробиці розмови з «чоловічиною».

— А — питає — багато є партизанів у лісі? — Та — кажемо — чоловіків мають із двісті. Улітку було їх до ста бісів і ще трохи, та порозбігалися, як похололо.

І наші хлопці, що були у банді, позабігали десь хто зна куди — у світ за очі, є про декого чутка, що до червоної армії добровольцями пішли. У селі й так життя б не було: з одного боку — власть могла переслідувати, з другого — банда за «зраду» обіцяла постріляти.

Тепер у банді самі зайди — хто зна звідкіля! Є і будьоновці, що з армії до ліса повтікали. От, кара — мовляв — господня на нас, тай тільки. А він слухає так уважно, перепитує, а нарешті:

— Ну, то як так — нема мені що між ними робити. Я думав якась порядна частина повстанча, що за неньку Україну бореться. Буду — каже — до дому на Полтавщину добиватися. До Черкас потягом, а там за Дніпром пішки піду.

Берем удвох з Чорнотою п'ятнадцять козаків, що найменш подібні були виглядом та одягом до місцевого населення і йдемо з ними до грушківської дороги. Кілька хлопців одягнули захоплені з будьоновського обозу рогаті шапки з червоними зірками.

За якийсь час від Мотриного манастиря показалася на дорозі підвода. То їхав Іван з-під гори з «чоловічиною». Як наблизилися, виходимо з ліса на дорогу.

— Стій! Куди їдеш? — питаю Івана по московськи. Іван «злякався».

— До Грушківки їду, сани хочу купити.

— А це хто з тобою?

— Та то...— тягнув Іван дріжачим голосом — то знайомий мій, разом на німецькому фронті були. Кумом навіть був, як Петруся мойого христили. Приїжджав на хрещеника подивитися.

«Кум» сидів, як на шпильках, із усієї сили удаючи спокійного.

— А ви там — виступив Андрій вже по українськн — зібрали те, що ми вам приказали зібрати на сьогодні?

— Помилуйте, добродії, таж...

— Сам сволоч! Кажи чи зібрали!

— Та трохи зібрали. Алеж... таки, помилуйте! Та звідкіляж його набрати?! Що два-три дні давай і давай! Ви б уже на другі села трохи накладали, бо ми б і раді, так видить Бог, — самі вже не маємо!

— Ну ти нас не вчи! А чи у вас є, чи нема — нам на то наплювать! На розвйорстку напевно знайшлосяби. Замість дякувати нам, що від комуністів вас рятуємо — то ще їсти у вас треба випрошувати?! Як вернешся, передай, щоб сьогодніж увечері три підводи у Холодному Яру були: хліб печений — половина білого, сало, масло, сир, самогон! Поняв?!

—Та поняв.

— Бо як прийдемо усім полком вночі до села — то дорожче вас обійдеться. А тут, що везеш із собою?

Андрій перевернув солому на возі, потурбувавши «кума» і витягнув з опалки торбину з хлібом і куском сала.

— Ну ти там у Грушківці борщу в когось нажерешся. — Передав торбину козакові. Один із «будьоновців» помацав Іванові чоботи, вивертаючи йому ноги.

— Діряві... Не міг нових одягнути, щоб можна було помінятися.

— Поганяй!

Іван коневі батога і, не оглядаючись, поїхав. Зате «кум» оглядався і приглядався, як ми різали кинжалом сало та хліб і ділилися ним.