Холодний Яр
- Автор: Городянин-Лисовский Юрий Юрьевич
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Холодний Яр». Краткое содержание книги:
Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Книга розповідає про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: «Воля України – або смерть!»
Події відбуваються на теренах сучасних Черкаської, Кіровоградської та Вінницької областей, у Києві, Полтаві й на території тодішньої Польщі.
Розуміючи, що мова твору далеко не завжди відповідає сучасному правопису української мови, ми, однак, зберегли авторський стиль, лише подекуди скоригувавши пунктуацію.
Чорнота, вилаявши Махна «по московськи», плюнув у вогонь.
— Певно набоїв «батькові» забракло. Цікаво тільки, як довго буде «Днєпровской брігадой»?! Та чи знайдеться хоч один дурний махнівець, що скаже, з якого села і чий син, щоб батько за місяць у чека «пайок» у потилицю одержав.
По першорядному обіді з будьоновських запасів обсуджуєм дальшу «програму». Хмара напосівся руйнувати залізницю. По короткій дискусії погоджуємося, що й то робота. Солідне перервання двоторової залізниці Бобринська-Знам'янка, що була чи не найголовнішим шляхом з фронту, буде зовсім гарним «подарунком» для червоних. Все два-три дні треба направляти, а в гарячий час дні дорогі.
Піротехнік наш, що правда, «доморослий», бо напрактикований лише в часі війни сапер — мав задоволену міну:
— Та і вибухового завеликий запас маєм — варто б трохи поросходувати. Маючи «індуктор», можна якийсь бронепотяг в руху підірвати.
Андрій махнув рукою:
— Ти «алхемик» із своїм «кондуктором» сховайся! — Хмара бочку смальцю має...
Усі засміялися. Не розуміючи в чому справа, допитуюся, як то смальцем можна піроксилін заступити?
— Колеса мастять у потягу, замість дьогтю, щоб легше йшов — поучав Андрій.
— Не слухай — переконував Хмара — у комін накидається, щоб машиніст пчихав. Ти у кіні на «максліндері» був? — Ну то я тобі вночі таку саму кумедію покажу.
Закопавши у корчах непотрібну гармату, що з нею на лісових доріжках мали б досить клопоту, виступаєм до залізниці в напрямку Цибулевої.
Десь по дев'ятій ввечері, залишивши піхоту в лісі, переїжджаємо групками понад залізничною лінією. Цікавий побачити «кумедію», тримався вже Хмари. З нами Петренко і Чорнота. Ціла «ремонтна комісія» під головуванням чорноліського полковника, бо то був його район, де знав він кожний місток і закрут.
Під'їжджаємо до залізничної будки.
Хмара нахилившись з коня стукає у вікно:
— Дядьку! Вилізь-но!..
— А хто там?
— Комісія приїхала.
Сторож, протираючи ще очі, став на порозі.
— А! То ти, Пилипе! Як тебе носить?
— Дякую! Давайте «штрументи»! Дядько чухав штани.
— А мені що! Дам. Маю запасові.
Та тож правда, ти мені їх і подарував. Тільки я тебе прошу, Пилипе, сам знаєш — з «товаришами» жарти короткі. Скажуть, що зле пильнував і бемцнуть кулю в потилицю. Ви собі десь дальше від будки, а штрументи підвезіть та киньте отам під щити. Та й тобі ще колись придадуться.
— Привезем. Давайте казьонні ломи теж.
— Е-е! Та то ви «стрілки хочете переставити»! Ну-ну... То знаєш де добре? Отак коло сосни. Заворот легенький і... скакати високо. Так ви уже броневика підождіть — пішов недавно на Знам'янку. Коло одинадцятої буде вертатися, а попівночі знову в той бік піде. Така вже мода тепер — кажуть, щоб бандити лінію не попсули. За броневиком завжди потяг якийсь їде скоро. А в цей бік — москалів усе на хронт везуть, ось-ось надійде потяг. Так ви спочатку... Та тебе вчити не треба... — поспішився дядько побачивши, що Хмара нетерпеливиться.
Забравши ломи, кайла, ключі їдемо назад понад лінією. Десь перед нами розлягається гудок, потім чмихання паротягу і пісні. Хочемо з Петренком звертати убік від лінії та Хмара стримує:
— Чого?! То «кобила» на фронт їде — не зорієнтується. Їдемо назустріч, маючи за собою два десятки козаків. Гудок, і в кількох кроках повзе потяг. Де-не-де в теплушках співають червоноармійці. Якийсь москаль висувається з вагона і махає до нас кулаком.
— А — сволочі! Щурі тилові! Роз'їжджаєте тут, а на фронт вас нема?!
— На фронт вас дурнів вистарчить! — кидає репліку котрийсь із козаків. З вагона летять різноголосі матюки.
Лінія дальше йде насипом, чим дальш-вищим. Спускаємося і їдем попід насип. Доїхавши до групки старших сосон, Хмара послав козака за більшим відділом, сам зліз з коня. Злазимо і ми. Козаки відвели коней у ліс. Прибуло ще з півсотні верхівців. Вобабіч по лінії поїхали роз'їзди. Закомандувавши злізти з коней, чорноліський полковник крикнув якогось Якима.
— Пане майстер! — До роботи! Стрілку переводити! Яким глянув на насип:
— Право? — ліво?
— Просто на сосни! Шнури взяли? Нарубати дрючків! У лісі зацюкали по молодих деревах шаблі. Кількадесять козаків, захопивши «штрументи», полізли на насип.
— Чи то буде вже та «кумедія»? — питаю Хмару.
— Ні. То бронепотяг буде вчитися у повітрі літати. Кумедія пізніше буде.
Зацікавлений, видряпуюся на гору. «Майстрі», розгвінтивши стики і розірвавши лінію ломами, кайлами й дрючками, виважували із землі шпали разом з рейками. За короткий час кільканадцять метрів лінії лежало свобідно на поверхні. Тоді ломами, дрючками, шнурами, зачепленими за рейки, почали гнути звільнений кінець лінії в один бік. Зігнувшись трохи, рейки не піддавалися. Хмара послав ще за козаками. Вирубали грубші і довші «ваги». Нарешті, зірваний кінець залізниці приняв бажаний напрямок: з насипу — просто на сосни. Козаки збігли з насипу в ліс до коней. Хмара оглядав ще «роботу». Підходжу до нього.
— Таж паротяг освітлює шлях. Машиніст зауважить і стримає...
— Колиж бо «товариші» хитрі, як панькові штани. На випадок перервання лінії, бронепотяги, що вартують, пхають поперед себе дві-три порожні плятформи. Паротяг стримується. А тут, бач, по перше, похило — буде мати розгін. По друге — плятформи не стримаються, а маючи «вільний шлях» — полетять з насипу, а якщо причеплені, то ще й потягнуть за собою... Ну, ходім, може скоро надійти.
Хмара посилає козаків на певну віддаль від «стрілки», щоби, як бронепотяг мине те місце, а буде йти повільно, кинули на лінію кілька гранат, роблячи вражіння, що лінія позад нього зірвана. Думаючи, що щасливо перескочив підложену міну, машиніст прискорить хід, щоб відійти від небезпечного місця, а тоді розглянутися.
Петренко пригадує собі «алхемика» з набутим у будьоновському обозі «кондуктором» і хоче послати за ним, щоб направду зірвав за бронепотягом якийсь місток. Та десь коло будки почувся вже гудок паротяга. Ховаємося до ліса й з биттям серця вглядаємося в залізницю: вдасться чи не вдасться?
Бронепотяг йшов скорим ходом. Зрештою, була то тільки слава, що панцерник. Звичайний паротяг, обабіч якого було дві залізні плятформи з-під вугля, укріплені мішками з піском і озброєні гарматою та двома кулеметами кожня. Поперед і позаду себе «панцирник» мав по одній звичайній порожній плятформі. Світла немав, крім червоних лямпок. З гуркотом минає нас. Спереду, на підвищенні, коло ледви видніючої в темноті гарматньої люфи — темна постать, що попахкуючи цигаркою, понад порожньою плятформою оглядає лінію. Зауважить - чи не зауважить! Хтось невидний виспіває «яблучко»: «Ех, яблучко, да куда котішся? — попадьош будьоновцам — нє варотішся»!.. Колеса на хвилину змінили тон на звільненій з землі лінії. Одна коротка хвилина і... дикий крик залоги, свист контрпару, і... темний клубок з гуркотом покотився з кількаметрової гори, раптово зупиняючись на трісках старих сосон. Порснув паром і вогнем паротяг, розлігся по лісах акорд вибухів гарматних набоїв і... все було скінчене.