Холодний Яр
- Автор: Городянин-Лисовский Юрий Юрьевич
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Холодний Яр». Краткое содержание книги:
Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Книга розповідає про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: «Воля України – або смерть!»
Події відбуваються на теренах сучасних Черкаської, Кіровоградської та Вінницької областей, у Києві, Полтаві й на території тодішньої Польщі.
Розуміючи, що мова твору далеко не завжди відповідає сучасному правопису української мови, ми, однак, зберегли авторський стиль, лише подекуди скоригувавши пунктуацію.
«Алхемик» мав охоту позбутися бодай половини запасу вибухового. Містки летіли в повітря один за одним. Валилися й телеграфічні стовпи. На лінії не показався більше ні один потяг. Аж як відійшли підранок від залізниці, почулися гарматні стріли бронепотягу, що йшов з Кам'янки поглянути, що сталося. Стріляв у білий світ — щоб веселіше було їхати.
З Хмарою попрощалися, пішов у Чорний ліс, ближче своєї «столиці» — Цвітної. Поснідавши і відпочивши, робимо ще один перехід і стаборюємося днювати у лісі поблизу «Вовчого шпиля».
На стоянці випитуємо «Грозного», що знає цікавого, в першу чергу про тайних агентів ертачека понад залізницею. Виляпавши все, що знав, грізний начальник чека засмаркано плаче і просить подарувати йому життя і взяти до себе «на службу». Та Петренко «дарує» його богданівцеви. Десяток вчорашніх арештантів Йослика, що пішли з нами, садовлять його під деревом і нараджують — як відправити на лоно Авраама, щоб Йосликові було «потішніше».
Богданівець, що з дитячою радістю «припадав» коло чекіста, іде в ліс; вернувшись, бере з воза рискаль і командує товаришам, щоб вели за ним. Ноги Йосликові не служать, та хлопці услужливо і чемно підтримують.
Зацікавлені, що богданівець видумав, йдемо з Петренком і Василенком назирцем.
Станули коло майже мертвої купи — зимової хати великих рудих муравлів. Нагнули над нею молоду берізку і прив'язали до її вершка за ноги Йослика, що ревів на всі голоси, ще не знаючи, що його чекає. Пустили. Йослик гойдається вниз головою, утикаючи нею в муравлище. Богданівець розв'язав йому руки і плюнувши діловито в долоні, почав розкопувати на всі боки купу. Затискав зуби від болю в посинілих роспухлих пальцях. Розкидавши до нижньої частини, закопав в землю рискаль і ласкаво приговорював до Йослика, щоб не боявся — то не дуже страшно... Йослик з багровіючим лицем верещав і грабав руками в муравлищі, намагаючись відштовхнутись. Муравлі, роздратовані нападом ворога, що викинув їх на холодне повітря, кинулися на Йослика; за коротку хвилину обліпили йому руки і голову. Залазили в уха, рот, за ковнір сорочки. З кожним криком і «гойдом» берізки йшли в атаку все нові загони. З прокушених сотками малих щелепів місць на налитому кров'ю обличчі потекли перші струмочки...
Залишаю «місце страти» і йду перейтися лісом. Оподалік табору зауважую між деревами постать, що сиділа на пеньку, плечима до мене, з похиленою головою. Тихо підкрадаюся і стаю за плечима Олі. По дитячому безсило схлипувала, час до часу приглушено стогнала, наче намагаючись пересилити якийсь неймовірно важкий біль. Кладу їй руку на плече:
— Олю, чого ти?
Утикнула обличчя в коліна і замовкла.. За хвилину піднесла голову вже спокійна. Лиш червоні очі й рештки спазм ще зраджували, що було перед хвилиною. Усміхнулася винувато і жартівливо.
— Йослика мені жаль, — його хлопці будуть, певно, мучити.
— Не говори дурниць, Олю. Ти носиш якийсь біль в душі. Я те давно зауважив. Поділися зо мною — тобі буде легше. Ти стратила когось дорогого? Так?
Заплакані ще очі глянули глузливо:
— А ти що, може хочеш заступити?
— Не треба так, Олю, — сама знаєш, що маю до тебе хороше чуття. Як до сестри по зброї і... от такої, химерної молодшої сестрички.
Очі посумніли.
— Як любиш мене такою хорошою любовю — то залиши мене саму. І не кажи нікому.
В голосі була щира і благаюча нотка.
Залишаю її і йду до табору.
Оля прийшла за півгодини така як завжди: весела й жартівлива.
Підвечір вирушаємо до Мельників.
Минув день і другий. Холодноярці болюче переживали чутки про події на Заході. Селяне, що мали синів в українській армії й сподівалися вже їх скоро у гостину, посумніли. Вернулися розвідники, що не вспіли прилучитися до нас на поході. Оповіли, що большевики радіють замиренню з поляками, кажуть, що мир з ними треба заключити за всяку ціну, щоб кинути всі сили на Врангеля і «бандитів». Болючою була новина, що наше військо, зударившись з ворогом, вже без союзника, під натиском зконцентрованих проти нього червоних частин — відступає з боями до Збруча.
Другого дня мали гостя — прибув із Звенигородщини отаман Лютий. Сівши за стіл у хаті Чучупаків, Лютий пригадував, як гостював у ній три дні минулої зими; обговорював з покійним Василем Чучупакою плян спільних операцій на весну. Не склалося, як гадалося...[13]
Вислухавши оповідання Петренка про смерть Чорного Ворона, Лютий перехрестився:
— Вічна пам'ять! Ворона знав я добре. Підлягав мені якийсь час, як був я із загоном на Херсонщині. Словний був покійник і обов'язковий.
— А що доброго у ваших краях, пане отамане?
— Доброго? Не охота й оповідати. Та почну, як то кажуть, з кінця. Займав я із загоном Звенигородку, як звідуни донесли, що ціла армія Будьонного іде в напрямку нашої місцевости. Обрахував я, що на третій день можна вже сподіватися рогатих гостей.
Загін у мене, так собі, ні великий, ні малий — 350 кінних та 1600 піших. Покидаю Звенигородку, щоб уникнути бою самому і посилаю зв'язків до всіх отаманів, щоб збиралися в район Лебединського манастиря. Думаю — збереться більша сила, можна буде дати будьоновцям прочухана, щоб пам'ятали Україну. По дорозі зустрічаю херсонський загін Залізняка — утекав перед будьоновцями в степ. Пропоную, щоб залишився і обєднався з нами; він пропонує мені, щоб іти разом з ним на Херсонщину. Переконую його, що не добре задумав, бо і вся армія будьоновська іде в тому напрямку на Крим. Як переможуть нас будьоновці тут-то ліс наш батько, а там — голі степи.
Не послухав — пішов у свою дорогу, а я у свою. Догнав мене Гризло із загоном, що одержав мого листа. Об'єднавшись ідемо до Лебедина.
Застаємо там загін отамана Яблочка. Сам Яблочко — здоровий дідуган в розцяцькованому кожусі на доброму сивому коні — чиста тобі копія кошового Сірка — тільки булави бракувало. Загін у нього добрий — сто кінних, двісті піших, вісім кулеметів, гармата. Набоїв величезний запас.
Запросив нас Яблочко до своєї «резиденції» — до села під Лебединським лісом. Передали повідомлення, щоб всі отамани туди йшли.
У «царстві» Яблочка харчів, фуражу — заваль: приняли нас гарно. Сам він далеко від «резиденції» не віддалявся: нападе на Цвітково, Бобринську чи ще яке місто або станцію і назад до садиби. Большевики туди і носа не показували.
Ждем день-другий на отаманів — нема нікого. З Черкащини прибув тільки загін — 120 кінних. А тут повідомляють, що будьоновці вже у двадцяти верстах.
Зібрали ми разом три тисячі озброєних. Перейшли до другого села — там церква старовинна і піп — наша людина, ідейний чоловяга. Посвятили там зброю, дали присягу: або ворога з України виженем, або вмрем чесною смертю за батьківщину.
Стали обідати — було по другій годині — повідомляють нас, що перші відділи будьоновців у Лебедині, вже стали на ночівлю. Вісім верстов від нас... По селах круг Лебедина — теж повно кінноти. Подаю думку: вивідати добре до ночі, що де і як, а вночі, розбившись на три-чотири відділи — напасти на будьоновців. Посадити усіх людей на коні, пару гармат прикупити — тоді можна партизанити. Кіннота помучена походом, спати буде добре. Гризло мене підтримав, та Яблочко з помішником уперлися. Кажуть: нападати на п'ятнадцять тисяч доброї кінноти і заводити з нею боротьбу — це божевілля!
Та боротьбу заводити — кажу — дійсно божевілля, але захопити із три тисячі коней і зникнути — навіть зовсім мудра річ. Нагадую їм, як нас триста у Мокрій Калигорці червону дивізію вночі обезброїли. Не погоджуються, краще — кажуть — переховатися у лісі, поки головна сила перейде, а тоді напасти на задні частини і обози. Ну добре — кажу — а як про нас довідаються і самі нападуть? П'ятнадцять тисяч кінноти!.. Тоді пиши-пропало. Як боїтесь самі напасти, то ходім відразу до Холодного Яру. Там і ліси неприступні для кінноти і спільними силами щось придумаємо. Яблочко уперся: Нікуди не піду! Я у своїх лісах ніякого чорта, не то що Будьонного, не боюся!
[13]
На цьому місці дякую панові Іванові Лютому за лист із доповняючими інформаціями. Для читачів дозволю собі також навести уривок із приватної частини того листа: «Тепер отут, на Поліссі, гнемо карки, ладуємо дерево, але не тратимо духу і запалу. Живемо спогадами і майбутнім. Виховуємо дітей, навчаємо їх, щоб любили батьківщину й життя для неї при потребі не пожаліли».