Попіл снів
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: «Український письменник»
- ISBN: 5-333-01210-5
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Попіл снів». Краткое содержание книги:
Працівникам прокуратури, міліції і Служби безпеки України доктор Аля (так звуть жінку-генерала) повідомляє, що з надзвичайно секретного «наукового» об'єкта (він підпорядкований таємним службам Москви, тому про нього в Києві не знало навіть колишнє Політбюро) зник піддослідний, майор авіації Чуйко, наділений страхітливою здатністю вбивати всіх, хто йому присниться. Доктор Аля в паніці. Вона втекла зі своєї дачі саме сюди, сподіваючись, що радіаційний захист на пульті саркофага якоюсь мірою може вберегти її від всепроникаючої енергії мозку майора Чуйка. Та це не порятунок. Майора треба негайно знайти, затримати. Інакше може статися катастрофа.
— До санаторію?
— Так.
— Ну, я не можу сказати. А хто вас цікавить?
— Нас цікавить майор Чуйко. Не знали ви такого?
— З прізвищами не завжди… В нас тут контингент великий…
— Гаразд, — сказав Винокур, — ми вам покажемо фотографію. Оксано, покажи, будь ласка.
Лариса глянула на круглу, ніби вилиту з бронзи голову, і її очі перелякано заметалися.
— Ви бачили цього чоловіка? — з притиском спитав Винокур.
— Його… Його не було… В контингенті не було…
— Він лікувався тут три роки тому.
— Я в санаторії лише рік, — Лариса вже заспокоїлася. Але Винокур не відступав.
— Три роки тому майор Чуйко лікувався тут, а цього року він міг з'явитися не для лікування… Скажімо, на новорічний бал… Ви тут зустрічали Новий рік?
— Ні… Тобто тут, у санаторії.
— І ви могли бачити майора Чуйка на тому вечорі?
— Ні-ні! Я його не бачила на вечорі… Я…
— А де ви його бачили?
— Але я не сказала, що бачила!
— Ви сказали, що не бачили Чуйка на новорічному вечорі в санаторії. А де ви його бачили?
— Я не… Я не бачила майора, — лікарка зовсім розгубилася, її ніколи в житті не допитували (хіба що мати: де гуляла, та з ким, та…), а цей такий ніби симпатичний брюнет поводиться з нею просто нестерпно.
— Ви не бачили майора… А кого ви бачили?
— Я ж сказала…
— Ви нічого ще мені не сказали! Я вже зрозумів, що ви бачили цього чоловіка, але не знали, що він майор… Де ви його бачили?
— Я не знаю… Не можу… Мене кликали до хворого і…
— Хто вас кликав? Куди?
— Але це був зовсім не майор! — вигукнула Лариса. — Це… Я не можу… Це інтимне…
— Обіцяємо вам, що не станемо порушувати інтимних таємниць… Ми хочемо допомогти цьому чоловікові… Йому загрожує велика небезпека… Ви б хотіли помогти людині в такому становищі?
— Я лікар… давала клятву Гіппократа…
— Отже, ви бачили чоловіка… скажемо так: схожого на того, яким ми цікавимося. Так?
— Н-ну… Можливо… Але це був не майор, а… Брат з Сумщини…
— Брат? Чий брат?
— Нашої співробітниці… Медсестри… її звуть Галка… Але я не можу…
— Де вона живе? Тут, в Ірпені?
— Так.
— У неї що — квартира, будинок? Вона сама?
— Будиночок… Вона одинока… По той бік лінії…
— Ви нам покажете, де вона живе, — спокійно, як про справу вирішену, заявив Винокур.
— Ні… Ні!.. Це ж… Я не хочу…
— Ви вважаєте, що це зрада? Гаразд. Даю вам слово, що про це не довідається ніхто. Ви покажете нам будиночок здаля, ми привеземо вас до санаторію, і тільки тоді… І повірте: у нас найкращі наміри… Ми з добром. Ви вірите?
— Н-ну… Я не знаю… Я б хотіла повірити… Інакше…
Коли вони повернулися до Галчиного будинку вже самі, Оксана сказала:
— Тепер моя черга. З намальованою лялею, сподіваюся, ти наговорився досхочу, тут справа набагато делікатніша, дозволь уже мені. А ти посидь у машині.
— Ти що — приревнувала?
— Просто остерігаюся твоєї незграбності…
Галка вже давно прокинулася. Власне, майже й не спала, тривожачись за Чуйка. Не треба його було відпускати. Затявся: поїду, поїду, поїду. Вигадав це з присягою, все вигадав, аби оце їй…
Вона прибрала в хаті, затопила грубку. Може, Василь приїде, то щоб було тепло.
Надворі ще була ніч, скрізь тихо, навіть у циганів. Пройшла електричка.
Тоді ніби захурчала машина. Знову тиша, і знову перегодя ніби машина.
А тоді стукнуло в вікно. Галка припала до шибки — темно, нічого не видно. Стукнуло ніби й у надвірні двері серце їй заколотилося: Василь!
Побігла в сіни, вхопилася за ключ.
— Хто там?
Жіночий голос:
— Я від Лариси. Не бійтеся.
— Від якої Лариси?
— З санаторію. Вона сьогодні чергує.
Лариса справді сьогодні чергувала.
— Так хто ж ви?
— Ваш друг. Не бійтеся, Галко.
Вона відчинила двері, знаючи, що відчиняти не треба, тепер стільки банд, таке коїться повсюди…
Молода, гарна жінка стояла на порозі.
— Ви дозволите?
Галка мовчки нахилила голову, в якій билася думка: хто, хто, хто?
Задкуючи, впустила Оксану до кімнати, зачинила за нею двері, сторожко, недовірливо поглядала на незнайому.
Оксана, побачивши Галку при світлі, мало не скрикнула: «Доктор Аля!» Така разюча схожість була між цією молодою жінкою і тою, з електронного підземелля… Але ця була вдвічі молодша, і доброта йшла від неї теплою хвилею, а та розпросторювала лиш вбивчий холод. Оксана швидко, непомітно, з фаховою натренованістю озирнула кімнату. Все прибрано, постіль застелена, ніяких слідів од когось стороннього, ні від жінки, ні від чоловіка. На довгі розпитування і засльозені визнання часу не було, Оксана спитала навпростець: