Попіл снів
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: «Український письменник»
- ISBN: 5-333-01210-5
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Попіл снів». Краткое содержание книги:
Працівникам прокуратури, міліції і Служби безпеки України доктор Аля (так звуть жінку-генерала) повідомляє, що з надзвичайно секретного «наукового» об'єкта (він підпорядкований таємним службам Москви, тому про нього в Києві не знало навіть колишнє Політбюро) зник піддослідний, майор авіації Чуйко, наділений страхітливою здатністю вбивати всіх, хто йому присниться. Доктор Аля в паніці. Вона втекла зі своєї дачі саме сюди, сподіваючись, що радіаційний захист на пульті саркофага якоюсь мірою може вберегти її від всепроникаючої енергії мозку майора Чуйка. Та це не порятунок. Майора треба негайно знайти, затримати. Інакше може статися катастрофа.
Постовий Повжик усе це бачив, знав, що рукоприкладство суворо заборонене, здогадувався, що можуть бути небажані наслідки, але що він міг вдіяти?
Коли б хоч удвох з Миколаєнком, але водій спав і нічого не бачив.
Він не побачив і того, що сталося далі, і згодом дуже шкодував.
А сталося щось несусвітне. Старшина Гречаний ніби хотів ударити майора-льотчика і ніби й ударив його, але вийшло чомусь так, що не льотчик відлетів назад, а старшина, і не відлетів, а тяжко відсунувся метрів на двадцять, проорюючи в глибокому снігу своїми чоботярами сліди, наче від тракторних саней.
— Товаришу старшина! — мало не плачучи, закричав Повжик. — У вас же весь кулак синій!
Старшина покрутив у себе перед носом величезним кулацюрою.
Справді синє, як болгарський баклажан.
— Так ти що ж? — закричав до льотчика старшина. — Битися? Нападати на службову особу при ісполнєнії? Постовий Повжик, ви бачили, що він мене вдарив?
— Товаришу старшина, це ж ви його… Хотіли вдарити… А він…
Чуйко сміливо підійшов упритул до старшини, тихо звелів:
— Одставити всю цю петрушку! Дай команду водієві, щоб одвіз мене куди скажу.
— Дайте команду, пане старшина, дайте команду! — заскімлив Повжик, неспроможний витримати гострого, якогось ніби нелюдського погляду майорових очей.
Старшина Гречаний ще й досі дивився на свій синій кулак, і до Миколаєнка гукнув ніби й не він, а хтось зовсім сторонній:
— Миколаєнко, відвези цього… товариша майора! Та швидко мені! Одна нога там, друга тут!
Миколаєнко стрепенувся від сну, гаркнув двигуном.
— На станцію, — сказав Чуйко, вмощуючись на заднім сидінні. — Військкомат знаєш де?
— А він біля міліції. Там у нас все. Райком партії, ми, воєнні, безпека.
— Який райком? Їх же давно немає!
— Та я забув. Тепер воно зветься управлінням сільського господарства. А секретар райкому — голова управління…
Коли виїхали на райцентрівську площу, Чуйко побачив десятків зо два новісіньких «Волг». Усі машини були білого кольору.
— Що це за машини? — спитав він водія.
— Нарада голів колгоспів. Двадцять два колгоспи, і «Волги» двадцять дві. Можете не щитати.
— І всі білі?
— Бєлая ноч. Це наш район. А в сусідньому — слонова кістка. А то ще є сині, як каструлі. Це в нас такий шик!
— А що це з шоферами? — здивувався Чуйко. — Вони у вас тут завжди такі? З самого ранку вже п'яні?
Миколаєнко глянув і мало не випустив керма з рук. Одна з «Волг» із самої середини ні з того ні з сього здала назад і буцнула сусідню машину, та вдарила свою сусідку по праву руку, а на зачинщицю посунула «Волга» з лівого боку. За хвилину на площі утворився такий тарарам, що Миколаєнко кинувся своєю машиню в бічну вулицю, став просити майора:
— Товаришу майор, може, пізніше до військкомату? Ви ж бачили, що там твориться? Давайте я підвезу вас до чайної або й прямо до вокзалу. Га, товаришу майор!
— Вмовив, — засміявся Чуйко. — Коти на вокзал!
26
З лабіринту в пробоїни, в проломи, по коліна в жовто-червоній рідоті, безкінечно довгим тунелем, далі, далі, на волю, на світло…
Надворі була ніч.
— Аж страшно! — зітхнула Оксана. — Таке враження, ніби й досі ота новорічна ніч, з якої все почалося.
— Ми цілий тиждень протовклися лише отут, пробиваючись до нори, в якій заховалася доктор Аля, — сказав Винокур. — А до того, мені здається, минула ціла вічність…
— Майор Чуйко… Ви його не?..
— Ми про нього й забули. Все було кинуто на твоє визволення!
— Це він! — Оксана не змогла стримати своєї радості. — Він таки дістав доктора Алю! Він живий і дістав її! Послав до того безокого диявола!
— Хто з них більший диявол, ще треба буде подумати, — сказав Винокур, стежачи, як хлопці з особливого підрозділу витрушують Оксану з гумових чоботяр і метробудівської негнучої роби.
— Ці люди мене абсолютно не цікавлять! — заявила Оксана. — їх уже нема, і нікому більше не загрожує страшне зло, яке від них ішло. Головне тепер — врятувати майора Чуйка!
— Врятувати?
— А що ж? Ждати, поки ваші стражі порядку вб'ють його, як собаку? Ви ж, сподіваюся, роздзвонили на всю Україну?
— По всіх державах Співдружності. Дали сигнали туди, де він проходив службу. Ну, само собою — Україна. Місце народження, авіаційне училище, шляхи пересування…