Історія польсько-українських конфліктів т.2
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #2
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-56-0
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.2». Краткое содержание книги:
Уже після повного розпаду Польщі, коли у муках народжувалась конституція в Австрії, на слов'янському конгресі у Празі називали себе «русинами» такі славні ренегати, як граф Дєдушицький, князь Сапєга та інші. Вони робили це, щоб зовсім торпедувати впливи і значення тодішньої справжньої делегації українців на конгресі.
Усі способи налагодження польсько-українських відносин у Галичині вже за часів конституційної Австрії ніколи ні до чого не привели б також через нелояльність і крутійство польського партнера. Ні спроби Лавровського, ні Сембратовича, ні Романчука з так званою новою ерою на політичному польсько-українському горизонті не дали жодного позитивного результату. Навіть тривалі і наполегливі зусилля Олександра Барвінського у цьому напрямку, щоб якось оформити українсько-польський «modus vivendi» за австрійських часів, закінчились таким великим крахом, що Олександр Барвінський став на схилі своїх років найбільш невблаганним противником будь-яких переговорів з поляками на загальнополітичні теми. Де причина цього явища? Там, де була і за часів Люблінської і Брестської унії, де була за часів Зборова, Білої Церкви, Гадяча і т. д. В Австрії поляки були сильнішими за впливами і тому намагалися використовувати українців для своїх цілей через тимчасові пакти, а не укладати з ними тривалі, бо до цього, з польської точки зору, впродовж сотень років українці не були гідними. Словом, польська політична мегаломанія, польська шляхетська традиція віроломства, стародавня польська засада «не з честю, але з користю для здоров'я», єзуїтська «суперкатолицька» політична і релігійна доктрина «мета виправдовує засоби» призвели до того, що нова польська політична еліта не тільки не позбулася цих політичних помилок, а навпаки — вдосконалила їх, пристосувавши до нових часів і нового духу століття.
Польща 1919–1939 рр. «досягала взаєморозуміння» з українцями так само, як колись шляхетська, а за польсько-австрійських часів політична еліта. Найважливішою спробою впорядкування польсько-українських відносин у новій Польщі була так звана нормалізація польсько-українських відносин, започаткована весною 1935 р. Зі всіма основними тезами нормалізаційної політики Польща так повелась, що протягом двох років від них нічого не залишилося. Нормалізацію проводили українці з варшавським урядом. Уже на першому році її почало торпедувати польське суспільство у Східній Галичині, особливо у Львові, а на третьому році добила її «рештки» політизована польська армія в особі різних всевладних генералів і полковників, які фактично представляли цю армію.
Якщо пригадаєте хоча б найважливіші моменти з історії польської політики стосовно до українців у так званій відродженій Польщі протягом 20 років, то зробите такий самий висновок щодо сутності польської політики, який зробили перед новою Польщею українські історики і письменники, як, наприклад, великий Шевченко чи Гоголь («Гайдамаки» і «Тарас Бульба»). Але там автори робили висновки з історії старої Польщі, Польщі шляхетської. Нам треба шукати джерел для політичних висновків також у новій Польщі.
Польща стала такою великою завдяки винятковій політичній кон'юнктурі у Версалі і завдяки тоді ще слабкому більшовицькому уряду в Росії. На сході вона мала великого за своїми потенційними можливостями і тому небезпечного сусіда — у постаті Союзу Радянських Республік. А на заході, — щоправда, роззброєну, але також страшну для Польщі своїми можливостями Німеччину. Який політичний висновок вона зробила зі свого становища? Жодного! Під керівництвом вихованої на польському єзуїтстві польської ендеції (так званої народної демократії, а в сутності польської шляхетсько-шовіністичної й імперіалістичної, яка проголосила знищення українського народу) вона орієнтувалась на сп'янілу від перемоги і тому деморалізовану Францію, а крім того, жила фантазіями своєї старої орієнтації на Росію, а це означає, що зараз на більшовицьку Росію. Всередині вона всіма способами проводила політику денаціоналізації непольських народів, у тому числі через колонізацію, захоплення майна, терор і примусову асиміляцію. Переворот Пілсудського у 1926 р. на перший погляд ніби перервав період ендецької закордонної і внутрішньої політики, але на короткий час. У польській закордонній політиці ніби почали переставляти шини в інший бік, зате у внутрішній політиці змінились тільки люди на відповідальних посадах, але політичний дух у ставленні до неполяків, особливо до українців, залишився таким самим. Відбулось навіть щось гірше — до українців почали ставитися з подвійною міркою: однією — до галичан, іншою — до волинян. Зате зовсім перекреслили право на існування українців на Холмщині, на Поліссі й Підляшші. Волинь стала піддослідним кроликом. Її відгородили кордоном від Галичини.