Історія польсько-українських конфліктів т.2
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #2
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-56-0
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.2». Краткое содержание книги:
З протилежного боку фронту
Знову до нас потрапила пригорща інформації з території радянської окупації. З Коломиї повідомляють, що поки що більшовики беруть до війська тільки добровольців. Є польська міліція у більшовицьких мундирах. Вороже ставлення до Польського Уряду в Лондоні проявляється на кожному кроці. Арештовано, вивезено і розстріляно певну кількість українців. Трапляються випадки арештів і вивезення серед поляків, але це стосується тих осіб, яких більшовики звинувачують у занадто тісній співпраці з німцями. У місті висять оголошення російською і польською мовами. Посади зайняті майже виключно самими поляками. Продуктів поки що не бракує, за винятком цукру. Курсують усі валюти, тобто передвоєнний злотий, емісійний злотий, рублі і марки. У Коломиї хтось бачив двох англійських офіцерів.
Настрої серед польського населення
Виїзди на захід, хоч і в менших масштабах, тривають. Тепер виїжджають головним чином утікачі від українського терору, які стверджують, що оскільки їх вигнали зі своїх господарств, то не бачать сенсу в сидінні місяцями у Станіславі, Калуші, Стрию чи інших містах, тим більше, що багато з них мають підтримку на заході у своїх родинах. Ці біженці ставляться до свого виїзду як до тимчасового і говорять, що повернуться сюди після війни, але тоді, коли українська проблема буде радикально вирішена. До виїзду підштовхує і страх перед облавами. Наприклад, у Станіславі під час останніх вуличних облав і контролю по домах за службовими аусвайсами з Фельдкомандо вивезено приблизно 300 поляків на прифронтові роботи.
CA КС PZPR/2, sygn. 202/111/126, zesp. 2267/2.
Борович Ю.В. (Василь Мудрий)
УКРАЇНА І ПОЛЬЩА
Польсько-українські відносини такі ж давні, як і українська та польська історія. Від найдавніших часів аж по останні дні вони були надзвичайно складні й наповнені багатьма трагічними елементами. Ці відносини ніколи не могли складатись ідеально вже з тієї причини, що віддавна це були два сусідські окремі державні організми, а в нових часах два сусідські народи.
Сусідські суперечки двох держав, а пізніше двох народів завжди були живими і актуальними на всій земній кулі. Причини суперечок не всюди однакові, але існували постійно і безперервно. Коли поглянемо лише на прикордонні чи, точніше, сусідські німецько-французькі чи французько-англійські, чи іспансько-англійські суперечки, то зрозуміємо, що віковічні польсько-українські чи то територіальні, чи то релігійні, чи політичні суперечки не є для історії екзотичним явищем. Ці суперечки були, є і будуть. І жодна угода, жодна мирна сусідська умова їх одним заходом не ліквідує і не вирішить.
Але ці суперечки залежно від умов і доброї волі сусідів могли б на деякий час улягатися, перериватись чи хоча б слабнути. Щоб довести до такого стану самі суперечки й усі причини суперечок, потрібно мати велику культуру, політичний розум і взаємну повагу обох сусідів. На жаль, на польсько-українській ділянці цих об'єктивних даних ні у давній, ні у новій історії щось дуже не спостерігалось. І вже якнайменше вони траплялись і майже не виявлялись на польському боці.
Щоб занадто не заглиблюватись у нетрі історії, затримаємось, для прикладу, тільки на кількох роках давньої історії. Переломний в історії західноукраїнських земель 1349 р. розпочав польську політику в Галичині так класично, що пізніше вона впродовж віків принципово на польському боці не змінювалась. Король Казимир, захопивши галицьку землю, спершу почав нищити українську керівну верству, тобто бояр. І швидко винищив їх не тільки вогнем і мечем, але й політикою позбавлення усіх прав і привілеїв. Повноправною могла бути тільки католицька польська шляхта, для якої були доступними посади, привілеї і багатства, відібрані у православних бояр і т.ін. Частина українського боярства, не винищена відразу фізично, борючись за своє існування, переходила у католицтво, ополячувалась і ціною ренегатства вибивала собі дорогу до установ, впливів, почестей і вигідного життя на прадідівських землях. Але чи стала через це Галичина польською? Ні! Проте актуальними залишились методи тодішньої політичної «асиміляції» XIV століття у XX столітті. Пригадаймо собі методи насильного перетягування численних залежних у своєму існуванні від польської державної машини українців спочатку в римо-католицьку віру, а потім і на польський національний бік за часів Австрії, а особливо за часів відновленої Польської Держави від 1920 р. до 1939 р.! Дивно, що внаслідок цих найрізноманітніших способів польської державно-асиміляційної і денаціоналізаційної політики український характер Галичини, а тим більше Волині, не змінився. Отже, за таких польських методів у XIX і XX століттях маємо такі самі результати у створенні пересиченої взаємною недовірою, упередженнями і ворожістю сусідської польсько-української атмосфери.