Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
«Тiльки батька-матерi нема в тебе, бiдолаха», – Проходить обережно по вербi.
XXVIII
Югина прибиралась до сельбуду на виставу i нiяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вiнок на коси накладе, то червону спiдницю надiне, а вже здається, що в голубiй буде краще – i знов переодягається, бiжить вiд скринi до стiни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї веселi очi, обведенi двома вузькими дугами брiв, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий нiс.
«Кирпата ж, кирпата. I що тiльки Гриць в менi знайшов?» – i сама до себе засмiється, добре знаючи, що не кирпата вона.
Грицю, Грицю до телят –
В Гриця нiженьки болять.
Грицю, Грицю, до волiв –
В Гриця нема постолiв.
Постоли-то є, тiльки волiв нема. Дарма! I радiсним стуком вiддається в серцi слово «Гриць». Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться дiвчина, а на самотi розмовляє досхочу, смiється й тривожиться.
Якi тепер хвилюючi днi настали. Буває, не виходиш з чужої роботи – чи то в полi жнеш, в'яжеш, чи на городi пораєшся, – втомишся, перепечешся на сонцi та поденщинi, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовляєш iз ним. Iдеш – спiваєш з дiвчатами i чуєш, як легко твiй спiв котиться над ланами, подає голос косарям, i в далекому полi зараз чує Гриць її. А дiвчата такi добрi стали – кращих у свiтi не знайти. I хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому роцi попрощається iз своїми подругами, i вже без неї будуть спiватися веснянки, i хтось замiсть неї буде виглядати своє дiвоче щастя.
Навiки покладе вона свiй вiнок у скриню, заховає коси пiд кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодицi запинаються.
«Яка ж з мене молодиця буде?» – задиркувато блиснули очi, i знову бiжить до дзеркала з хусткою в кожнiй руцi. Одну обережно скручує i зав'язує замiсть кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх. Голова бiльшає i незвично, i смiшно, i радiсно бачити себе такою.
– Ти ще довго будеш прибиратися менi? – стає на порозi Марiйка. – А все зле на тебе! Чи це вiтер в твоїй головi ходить? Рано, рано пов'язуватись починаєш, – з докором похитує головою.
– Мамо, – червонiючи, зриває хустку, кидається до матерi, мiцно охоплює руками її шию i крiпко-крiпко припадає до грудей.
– Годi, годi! Ледве з нiг не збила. Нема доброго патика пiд рукою.
– I ви б мене били? – тiснiш притуляється, заглядаючи знизу в вiчi матерi.
– А то б нi! – раптом зiтхає.
– Чого ви, мамо?
– Нiчого.
– Скажiть, скажiть! – не випускає матерi з рук.
– Кажу ж тобi – нiчого. Збирайся в сельбуд.
– А скажiть! – цiлує в уста i допитливо дивиться на сухе, в зморшках обличчя.
– Дивлюсь я на тебе, нiколи молодiсть не думає наперед, – поправляє на дочцi спiдницю. – I хлопець вiн розумний i красивий, тiльки ж бiдний. Нелегко житиметься тобi, як вийдеш за нього.
– Ви знову, мамо, своє.
– Не про себе, – про твоє щастя думаю. Вийти замiж – не дощову годину пересидiти, i любощi погiркнуть, коли в сирiй холоднiй хатi перегибнеш, коли пучки на чужiй пряжi протреш до м'яса, коли на поденщинi памороки заб'ються. Нiчого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася на своєму вiку. Поки на цю хату стягнулися… Нiкому того добра не зичу… Хоча б вiн хату мав. Розвалиться стара – узнаєш, як солодко в комiрному жити; не проживеш, тiльки вiк прокапариш. Коли б трохи багатший засватався – зразу вiддала б.
– А я не пiшла б.
– Пiшла. Присилувала б! Думаєш, мало переболiла за тебе? Ходiмо ж поїмо трохи та й пiдемо.
– Добре, мамо, я зараз.
Марiйка виходить в другу хату. Югина наспiх складає в скриню вбрання i пiдходить до стiни, поправляючи волосся.
Щось темне майнуло в дзеркалi – це вона хутчiй вiдчуває, нiж бачить, її вуха повнi невколисаних материних слiв, задума облягає дiвоче серце i вона не чує, як уста шепчуть: «Грицю».
3 темносинього неба покотилася зiрка, приснула трьома промiнцями i бiля самої землi погасла золотисто-зеленавою дугою.
XXIX
Визорiло.
Навiть листком не поколихне глибокий передосiннiй вечiр, i теплi яблуневi пахощi хвилями з двох бокiв ллються на дорогу.