Велика рiдня

Ось дiвчина несмiливо поглянула на парубка, а очi наче самi промовляють: «Я й сама не знаю, що зi мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слiдкують, вiд них нi з чим не заховаєшся».

«Добре, добре», – розумiє її i, усмiхаючись, починає розмовляти з Iваном Тимофiйовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала.

– На цей раз i не вгадав – Югина готувала, – пiдбирає губи Марiйка.

– То вона навiть i борщ умiє зварити? – смiється Гриць i поглядає на дiвчину.

– Ще й який, аби приправа, – пiдхвалює Марiйка.

– Мамо! – благає дочка. Враз двi iскорки здмухнули в поглядi несмiливий вираз, i вона, вже лукаво примружуючись, додає: – Не слухайте, у нас пiч така, що сама пече i варить, тiльки скорiш горнятка вставляй.

– От аби менi така пiч, цiлий день не вiдходив би вiд неї!

– Цiлий день в печi варив би, цiлу нiч на печi спав би i був би господарем на всю губу, – ворушить Iван цурпалками рудих вусiв, i розгонистий смiх розсипається по хатi.

– Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, – розважливо, стискаючи губи, похитує головою Марiйка. А глибоко засiла думка довбає своє: «Гарний, гарний, нiчого долю гнiвити, тiльки бiдний, аж синiй. Коли б за багатшого зятя видати втiху невсипущу», – i зупиняє заволоженi очi на посмiлiлому обличчi Югини, пригадує своє дiвування, сльози в економiї Колчака. «Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхнi серця – нехай буде так… небагато ж поля того, худоби бiс має…»

Вони обоє залишаються в сутiнках. Гриць довго не може знайти шапки, потiм жмакає її в руках, знову кладе на лавi i рiшуче наближається до Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тiльки не дивилась на нього – стояла наче в глибокiй задумi, мовчазна й покiрна. Не знав, що сказати i зопалу промовив, що першим спало на думку:

– Югино, поцiлую тебе на прощання.

– Для чого?.. – затуманено глянула на нього i знову похилила голову.

I цi слова, зовсiм несподiванi, збентежили парубка. Коли б вона сказала «не треба», «не хочу», вiдхилила його руки – це все було б так, як i годиться робити в таких випадках. А це – на тобi – «для чого?» Мовчанка, наче непроханий подорожнiй пройшов по хатi, лягла бiля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподiвану тишу. I раптом чує, що якийсь перестук стугонить у його руцi, просучується в долонi i котиться до передплiччя. «Так це ж серце Югини», – раптово догадується Григорiй, i таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в життi тремтить дiвоче серце в його руцi), що, i сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплiв руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям i пересохлими устами, якось навскiс, незграбно торкнувся нижньої губи i вигибу на пiдборiддi молодої Бондарiвни. Дiвчина висковзнула з його обiймiв, i вiн з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипiли в сiнях дверi, Григорiй одягнув шапку i несмiливо пiдiйшов до Югини.