Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Поезія і проза, літературна критика та есеїстика, численні переклади, з-поміж яких особливо вирізняються блискучі інтерпретації Ґете і Рільке — все це створено в нелюдських умовах, прихватками, часто — нелеґально, з неминучими санкціями за кожне написане слово. На всій творчій спадщині Василя Стуса лежить відсвіт виняткової, дивовижно обдарованої і вимогливої до себе особистості, таланту, який у кращих своїх здобутках сягає рівня того ж таки Рільке або Пастернака, з повним правом займаючи почесне місце на верховинах світового письменства XX століття. У комуністичного режиму було багато злочинів проти людства, і серед них — цілеспрямоване знищення Стуса, брутальна розправа з поетом, котрий посмів бути собою, називаючи речі власними іменами. Політика вбивала Стуса, релігія поезії животворила, він стояв на межі між двома безоднями, власне, сам був цією межею, межею людства — і вже незадовго до смерті, за кілька років перед кінцем Стус починає писати дивовижні листи додому. По суті, це останні його свідчення і твори, тон яких настільки оглушливо тихий, усміхнено-байдужий до всього, що сталося, впізнаваний і невпізнанний водночас, що, читаючи їх, відчуваєш потребу, аби такі листи — навіть такі, покреслені й понівечені цензурою, — ніколи не закінчувалися. Якраз цього періоду найбільше стосуються слова Юрія Луцького: «Перед нами не естет та інакодумець-інтелектуал, а жива людина в межовій, крайній ситуації, віч-на-віч зі смертю». Звичайно, нечувана для Стуса стриманість до певної міри пояснюється його бажанням пройти цензурний бар’єр; але оцієї погідності ранньої осені духу, який «сам у собі і собою ж врівноважений і вилагіднений», духу викшталтуваності й цілковитої випрозореності не дасться витлумачити жодними зовнішніми чинниками. Йому сняться віщі сни, у яких він прозріває те, «чого не міг збагнути при світлі розуму». Йому сняться прекрасні прозові сюжети, яких він уже ніколи не втілить. «Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову — на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар, …як сяєво жар-птиці… Я думаю, що й 1/10 з того, що я міг би зробити, я вже не реалізую» (до дружини, листопад-грудень 1984). Він безпомилково відчуває наближення смерті й починає готувати до цього рідних. Читаючи все це, розумієш, що потаємне, мовчазне й непомітне дозрівання кшталту завершилося, як завершилося й «самособоюнаповнення» — цей Стус повний собою по вінця. Його передсмертні листи пишуться вже не з «безодні сходу», до якої він вирушив у січні 1972 року — це послання з того Краю, який не збігається з жодним географічним або історичним пунктом. «Така рівновага на Сході», кажучи словами з його вірша, буває тільки перед народженням справді нового дня. «Можна сказати — все в мене є, хоч і не маю нічого», — підсумовує він своє життя в останньому листі до матері, до кінця залишаючись вірним парадоксальному стилеві й собі, вміщаючи в цьому собі повноту життєсмерті, Заходу і Сходу, осердя хреста, де всі початки й кінці зійшлися разом. Вірші, які не потребують запису, є різновидом або виявом тієї святості, яка не потребує канонізації. І тоді ми раптом розуміємо, що навіть у такому, незавершеному вигляді, життєвий проект Василя Стуса виявився успішним, а його жертвоприносини — немарними.