Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Вибудовуючи «Палімпсести» як цілісну картину внутрішнього світу, а не звичайну суму написаних за п’ять років віршів, Стус вдається до рідкісного в українській поезії прийому, коли останні рядки вірша завдають тему вірша наступного. Особливо це помітно у «київській» версії, де, скажімо, поезія «Верни до мене, пам’яте моя!» нерозривно пов’язана з наступною «Ти десь уже за пам’яттю. В пітьмі…», де «не крийся руками» із вірша «За читанням Ясунарі Кавабати» дзеркально відображається в подальшому «Мов лебединя, розкрилила тонкоголосі дві руки…».

Редукція публічної і колективно значущої подієвості не означає, однак, цілковитої байдужості до історії, яка розгортається в паралельному світі за колючим дротом. Радше навпаки: «Палімпсести» спрямовані на прочитання і зрозуміння, бо тільки прочитаний твір є воістину збереженим. Стус чудово знає, як багато найдорожчих його серцю людей схиляються над цими дрібно списаними аркушами, скільки змістів розкривається для них у цьому аскетичному письмі. Але не можна не помітити й іншого. Якщо виключити з «Палімпсестів» вірші, котрі входили до «Веселого цвинтаря» і «Часу творчості», то перед нами постане велична і сумна картина вичахання творчого пориву, коли дедалі зростаюча вправність майстра гальмується браком нових почуттів і творчого спілкування з рівними собі, змушена раз у раз повертатися до прийомів і тем, що колись виявилися продуктивними, але з часом втратили ефективність через надвикористання. Дивно, що Стус узагалі знаходив у собі сили творити серед катастрофічних умов радянських концтаборів: «Останнім часом трохи читаю, переглядаю старі вірші — багато незадоволень з самого себе. Юлієва критика, звичайно, слушна. Я сам чую, що деградував, але вдіяти проти того тяжко. Духовна дієта аж надто скромна. Ото й читаєш тільки, що по журналах. А в них не часто щось трапиться доброго» (до батьків, 13–17.06.1975). Давалася взнаки і відсутність мовного середовища, і тяжка форма виразки шлунка, і брак найнеобхідніших словників, і безліч інших речей, неправдоподібно жорстоких для нашого сприймання. Не слід забувати, що Василь Стус був напрочуд тонким і проникливим критиком та літературознавцем, до того ж, гранично відвертим у своїх рефлексіях, тож вигасання первісного творчого пориву і неодноразові повернення до випробуваних форм міг зауважити й адекватно описати сам: «Відчуваю, що непомітно консервуються форми сприймання й поетичного потоку. І з цим мушу миритися. Бо вірші в цих умовах — це й знаки своєї певності, самозбереження, а тому за консерватизм форми хапаєшся, як сліпий за паркан» (до батьків, 7-10.12.1975). Ми повинні віддати належне бездоганному смаку і суворій вимогливості поета — з кількох сотень віршів, написаних в ув’язненні і на засланні, він відібрав до «Палімпсестів» дійсно найдовершеніші твори, шліфуючи й удосконалюючи їх до останньої хвилини свободи. Однак є крихітний вірш, якого Стус не включив ні до «магаданської», ані до «київської» версій, і в якому, поміж тим, попри всю лаконічність, розкривається повнота осягнення екзистенційної безодні, що з нею віч-на-віч опинилися поет та його побратими й посестри, кращий цвіт Ренесансу 60-х: