Чужі скелети

— Гаразд, — промовила за деякий час Юлія. — Можливо, я повторюся. Ще більш можливо, що ти нічого не зрозумієш. Бо я сама ще не зовсім… Слухай, ти мусиш утямити — адже ти чомусь вирішив взяти на себе клопоти з похорону! — вона навіть трохи пожвавилася. — Ну, ти ж чомусь вирішив брати в цьому участь!

— Бо покійник повинен лежати в могилі, — просто відповів Антон. — Я дуже хотів покінчити з цією історією. Якщо при цьому виявився корисним тобі — завжди прошу! Я, між іншим, так і не збагнув до кінця, для чого ти мене покликала… тоді, тієї ночі…

— Ніхто інший мені не допоможе, — Юлії не хотілося втішати самолюбство Сахновського фразою про порив, який несподівано охопив її тієї страшної ночі. В цій ситуації головне — аби вона могла пояснити кожен свій учинок собі.

— Нехай так, — погодився Антон. — Закрили цю тему: ти покликала — я кинув усе і примчав.

— До речі, хіба це не співпадає з твоїм бажанням покинути все взагалі? Маю на увазі — в Києві. Хтось, здається, обмовлявся про перспективу почати нове життя…

Антонові не хотілося визнавати вголос правоту цієї жінки. У ставленні до якої він, до всього іншого, ще не визначився остаточно. Юлія подобалася йому — та між ними стояв її мертвий брат, завдяки якому вони дивним чином познайомилися. Та він, сам того не бажаючи, запитав:

— Якщо ти виконаєш свою програму-мінімум і дізнаєшся про найгірший учинок у біографії Руслана, ти заспокоїшся? Він дасть тобі спокій?

Юлія несподівано посміхнулася.

— За це і люблю чоловіків.

— За що?

— Ви здебільшого можете двома реченнями раціонально підсумувати наші жіночі емоції. Так, я справді хочу, аби він дав мені спокій. Для цього треба хоча б частково виконати те, що я задумала і почала. Тепер, коли це з’ясовано, скажи — допоможеш?

— Не зовсім розумію чим.

— А я й сама не знаю, — чесно призналася Юлія. — Просто хочеться, аби поруч хтось був. Може, давай коньяку?

Сахновський знизав плечима. Сприйнявши це за позитивну відповідь, Юлія підхопилася з крісла, принесла з бару пляшку, почату ними ще того вечора, як вона вирішила з якогось дива поставити на стіл оці самі канделябри, один із яких урятував їй життя. їсти нічого не хотілося. Запропонувала Сахновському — той теж відмовився. Обох у результаті цілком задовольнив коньяк із цукерками.

— Як думаєш, хто вона? Ця жінка, Чорна… — запитала згодом Юлія.

— Тут мої думки ні до чого. За мене кримінальні справи думають. Послужний список у неї — сама ж знаєш.

— Так, Саша Петриківський говорив. Страшна жінка… Знаєш, я навіть подумати тоді не могла, що вона глухоніма.

— Ну, це не найстрашніше. Кажу ж тобі — немає значення, що думаю про неї я. Важливіше насправді — що про неї думають твої приятелі з міліції. Не знаєш? Не казали тобі? — (Гараніна зробила ковток коньяку і похитала головою). — Я тобі скажу: вони ніяк не пов’язують її появу спочатку під твоїми, а потім під моїми вікнами з Русланом.