Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

Поклала слухавку.

– Розсудлива, – шепнула до себе, поглянувши в дзеркало, з якого дивилося на неї її обличчя, чуже, чужими очима, – розсудлива! Боже мій, я надто довго була розсудлива! І навіщо? Щоб стати двадцятим чи тридцятим номером у кімнаті номер сім біля багажного ліфта? Опинитися у чорному ящику, від вигляду якого волосся їжиться на голові?

Поглянула на годинник. Наближалась дев’ята. Перед нею була безмежна темна ніч, повна паніки та нудьги, тієї жахливої суміші, котра є сталою ознакою всіх санаторіїв, – паніки перед хворобою і нудьгою регламентованого існування, які разом ставали нестерпними, бо той контраст призводив лише до загостреного відчуття повної безпорадності.

Ліліан устала. Тепер тільки б не залишатися сам на сам із собою! Унизу має бути ще кілька осіб – принаймні Ґольманн і його гість.

У їдальні, крім Ґольманна та Клерфе, сиділо ще троє латиноамериканців – двоє чоловіків і дебела, невисока жінка. Усі троє одягнені були начорно, усі троє мовчали. Скидалися на малі чорні пагорби посеред зали під яскравою лампою.

– Вони приїхали з Боготи, – пояснив Ґольманн. – Їх викликали телеграфом. Донька чоловіка в рогових окулярах була навмируща. Але відколи вони тут, дівчині покращало. Тепер не знають, що робити: повертатися чи лишитися тут.

– Мати могла б лишитися, а ті повернутися.

– Та товста жінка не є матір’ю, а мачухою. І це вона дає гроші, за які живе тут Мануела. Власне, ніхто з них не хоче залишитися, навіть її батько. В Америці вони майже забули про дівчину. Регулярно присилали чеки, самі жили в Боготі, а Мануела тут – від п’яти років – і раз на місяць писала їм листа. Батько й мачуха вже давно мають дітей, яких Мануела не знає. Усе було добре – поки їй не захотілося вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пускати чоловіка самого. Вона старша за нього, ревнива і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі й без того пліткують про неї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить. Отже, це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають.