Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0850-6, 978-617-12-1276-3, 978-617-12-1279-4
- Переводчик: Юлия Микитюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя». Краткое содержание книги:
– Добре. Тоді може бути вино, яке вчора ввечері ви пили у Франції, у В’єн.
Клерфе здивувався, що вона запам’ятала назву місцевості. Треба з нею пильнувати, бо хто має таку пам’ять до назв, також звертає увагу на інші речі.
– То було бордо, – промовив він. – Лафіт Ротшільд.
То була неправда, бо у В’єн він пив місцеве легке вино, невідоме за межами міста, але не було потреби це уточнювати.
– Я прошу нам принести «Шато Лафіт» 1937 року, якщо його маєте, – сказав до офіціанта. – І прошу не загортати його в гарячу серветку. Краще принесіть таке, яке лежить у підвалі.
– Ми маємо його також у кімнатній температурі, пане.
– Чудово.
Офіціант підійшов до буфету і згодом повернувся.
– Телефон, пане Клерфе.
– Це з санаторію! – сполошилась Ліліан. – Крокодилиця!
– Зараз переконаємося. – Клерфе встав, попрохавши офіціанта розкоркувати пляшку, аби вино трохи подихало.
– То була Крокодилиця? – запитала Ліліан, коли він повернувся.
– Ні. То телефонували з Монте-Карло. – Клерфе завагався, але, коли побачив ознаку зацікавлення на її обличчі, подумав, що, може, не зашкодить, якщо вона дізнається, що деінде також помирають люди. – З лікарні в Монте-Карло. Один мій знайомий помер.
– Ви мусите повернутися?
– Ні. Зрештою, я вже нічим не зараджу. Я думаю, що для нього це щастя.
– Щастя?
– Так. Він розбився під час перегонів і став би калікою до кінця життя.
Ліліан витріщила на нього очі. Мала таке враження, що недочула. Що за варварські дурниці меле цей здоровий непрошений гість?
– А ви не вважаєте, що й покалічені часом хочуть жити? – поцікавилася вона дуже тихо набряклим від гніву голосом.
Клерфе відповів не відразу. У вухах йому ще дзвенів твердий, металевий, зневірений голос жінки, яка до нього дзвонила: «Що мені тепер робити? Феррер нічого по собі не залишив! Ані гроша! Я прошу приїхати! Я прошу мені допомогти! Я не знаю, що далі! То ви винні! Усі ви винні! Ви з вашими клятими перегонами!»
Він відігнав від себе цей спогад.
– То залежить, – сказав до Ліліан. – Цей чоловік був шалено закоханий в одну жінку, яка зраджувала його з кожним механіком. А він був завзятим автогонщиком, який, однак, ніколи не вибився вище пересічного. Усе, чого він хотів від життя, то були перемоги у великих перегонах і ця жінка. Помер, так і не довідавшись правди, помер, не знаючи, що ця жінка не хотіла його більше бачити, бо він мав ампутовану ногу. То саме це я й маю на увазі, кажучи тут про щастя.
– А може, він всупереч тому хотів ще жити?
– Цього я не знаю, – відказав Клерфе роздратованим тоном. – Проте я бачив, як ще нещасніші люди вмирали. Ви, мабуть, також?
– Авжеж, – визнала Ліліан, так і триваючи у своїй впертості. – Але всі хотіли ще жити.
Клерфе мовчав. «Про що я тут балакаю? І навіщо? І чи не для того, щоб переконати себе в тому, у що сам не вірю? Який жорсткий, холодний голос мала приятелька Феррера в слухавці!»
– Нікому не вдається втекти від долі, – нарешті нетерпляче сказав він. – І ніхто не знає, коли і як його вона дожене. Хто б там, зрештою, зважав на час? І що таке, власне, довге життя? Довге минуле. А майбутнє завжди сягає тільки до наступного подиху. Або до наступних перегонів. Що далі, невідомо. Вип’ємо?
– За що?
– Ні за що. Може, за трішки відваги.
– Я маю вже відваги по дірки в носі, – мовила Ліліан. – І втіхи також. Розкажіть мені краще, як виглядає життя там, унизу. По той бік гір.
– Сумно. Нічого, окрім дощу. Уже цілий тиждень.
Вона повільно відставила келих.
– Дощ не падав тут уже від жовтня. Тільки сніг. Я вже майже забула, як виглядає дощ.
Коли виходили, падав сніг. Клерфе викликав свистом сани. Вони їхали серпантинами вгору. Дзвонили дзвіночки на кінській збруї. Шосе було тихе й темне. Згодом почули дзвіночки, що наближалися з протилежного боку. Візник зупинився на роз’їзді під ліхтарем, щоб розминутися. Кінь нетерпляче пирхав і бив копитами землю. У сніговій хурделиці другі сани промчали повз них майже безшелесно. То були низькі сани, на яких лежав довгий ящик, оповитий чорною цератою. Біля ящика видно було брезент, з-під якого виглядали квіти й вінки.
Візник перехрестився і погнав коня далі. Вони мовчки подолали останні закрути й зупинилися перед бічним входом до санаторію. Ліліан встала з саней.
– Усе намарне, – сказала з вимушеною посмішкою. – На хвилину можна забутися, але втекти перед цим неможливо. – Вона відчинила двері. – Дякую… І вибачте – я не була добрим товариством. Але я не могла бути на самоті цього вечора.