Вода, павутина

Завмер. Як можна було не почути? Забавився… Дурень. Автівка із вимкненими фарами вже подолала бордюр, від якого тягнеться проїжджа доріжка до школи. Перелякався. Знав, що розмальовування плакатів заборонене, знав також і те, що періодичні поліцейські патрулі їздять повільно, з приглушеними фарами, і єдине, що встиг зробити — кинути заболочений камінь і заскочити за будинок. Його завважили? Мусили завважити. А може, ні? Фари в автівці були погашені, для тих, хто в ній, він був у темноті… Він притиснувся до стіни. І навіть не думав ворушитися. Тоді автомобіль зупинився. Нічого не відбувалося. Можливо, його справді не помітили? Може, вони тут з якоїсь іншої причини? Він уже знав, що у порожніх переходах зупиняються парочки, щоб полизатися і пововтузитися на сидіннях. Фу. Але хай там… Таким байдуже, розмальовує він плакати чи не розмальовує він плакатів. Не витримав і обережно відхилився рівно настільки, щоб поглядом охопити автомобіль. Шиби автівки затемнені, не видно, чи водій сам, чи з ним ще хтось є. Один, одна, двоє, дві, більше?

Дверцята автомобіля відчиняються. Хлопчик повністю заспокоюється. З авто виходить кремезний чолов’яга. Хлопчик заплющує очі. Так менше боїться. А не варто заплющувати очей… Мав би стежити за чоловіком, аби вчасно втекти, якщо той рушить в його напрямку. Розплющує очі. Бачить схиленого бритоголового велета, який обходить автомобіль, підходить до багажника, кришка якого поволі піднімається, і щось виймає. Не дивиться у хлопчиковому напрямку. Отже, він його не завважив. Хлопчик розслабляється. Той спинився не через його малювання. Ні, не через малювання. Однак ще не рухається. Зараз би це було по-дурному. Чоловік виймає величезний змотаний предмет. Мучиться з ним. Своїм велетенським тілом заступає хлопчаку краєвид, і він напружується, аби побачити, що чоловік робитиме з важким подовгастим пакетом. Певно, закине його на заднє сидіння? Певно…