Гайді. Гайді. Пригоди тривають
- Автор: Спири Йоханна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга—Богдан
- ISBN: 978-966-10-2734-2
- Переводчик: Роман Матиев
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гайді. Гайді. Пригоди тривають». Краткое содержание книги:
Першою на полонину дісталася Гайді, вона підійшла до старого і простягнула рученята зі словами:
— Доброго вечора вам, дідусю!
— Ну-ну, і до чого ти це? — грубо відрізав старий, коротко потиснувши малій ручку, і пронизливо глипнув на неї з-під кошлатих брів.
Так він грізно дивився на неї, а мала, не відводячи погляду й не кліпаючи, почала його розглядати: старий зі своєю довгою бородою, густезними сивими бровами, що кущилися на переніссі, виглядав чудернацько, тож Гайді захотіла пильніше роздивитися. Тим часом підійшла Дорка з Петрусем, котрий притих, спостерігаючи за тим, що тут діється.
— Доброго дня вам, вую, — стала перед старим Дорка, — я ото привела до вас малу, дочку Тобіаса та Аделаїди, вже, мабуть, її і не впізнаєте. Вона ж тільки рочок мала, як ви останній раз її бачили.
— А нащо вона мені тут здалася? — буркнув старий. — Агов, — гукнув він до Петруся, — нема чого тут стовбичити, сьогодні ти й так спізнився, жени їх далі. І ще мої прихопи!
Пастушок відразу кинувся виконувати наказ, бо Вуй так зиркнув на нього, що йому одразу набридли всі ті оглядини, і його як вітром здуло.
— Вона, вую, буде тепер у вас жити, — кинулася Дорка відповідати на запитання старого. — Я що могла, то для неї робила, чотири роки її бавила. А тепер ваша черга прийшла, як не як — родина її найближча. Ось так.
— Ая, — пронизливо глипнув дід їй у вічі, — а як вона стане про тебе питати, плакати й скиглити, такому мацьопству[2] нерозумному завше чогось бракує, — що мені тоді з нею робити?
— А мене то не обходить, — прохопилася Дорка, — мені також ніхто не помагав і ніхто ніц не пояснював, взяла на руки і всьо, вперед, будеш нянькою! Їй заледве рочок, а мені й на себе треба було заробити, та й старенька мама на руках… А тепер мені на заробітки треба. Маєте сидіти з дитиною. І мастіть собі з нею голову тепер самі[3], куди хочете, туди малу й подіньте. Не хочете подбати — не мусите, але як станеться їй що, заслабне чи помре, не дай Боже, то буде тепер ваш клопіт. Ви за неї відповідальні й не минути вам кари небесної, бо не захотіли про ближнього попіклуватися. Бозя на небі все бачить.
Десь у глибині душі Дорка відчувала, що чинить недобре. Вона, власне, й розперезалася так, щоб придушити докори сумління, які її мучили. Бовкнула вона зі злості, правда, зайве, бо після її останніх слів Вуй рвучко підвівся з лави й так глянув на неї, що вона аж на кілька кроків відступила.
Старий тим часом гаркнув, вказуючи рукою на долину:
— Геть звідси! Йди звідки прийшла, і щоб я тебе тут більше не видів!
Дорці не треба було два рази повторювати. Мало не на ходу вона швиденько протуркотіла:
— Ну, дай Боже вам щастя! Тобі, Гайді, теж усього найліпшого! — і кинулася бігом з гори додолу.
Весь зворотній шлях до села вона не збавляла темпу. Все у ній аж стугоніло від хвилювання, щось подібне відбувається всередині котла паровоза, коли кочегар підкине в топку добрячу порцію вугілля! Та сила гнала її вперед, і вона не спинялася ні на хвильку, щоб віддихатися.
Коли Дорка пробігала селом, на неї звідусіль посипалися запитання. Все більше й більше односельчан дивувалися: чому вона без дитини. Люди добре знали Дорку, чия в неї дитина, та її сирітську історію.
Отож, поки Доротея мчала через село, з усіх сторін: десь із порога, десь із вікна до неї лунало:
— Дорко, а дитина де?
— Ти де дитину поділа, Дорко?
У відповідь Дорка неохоче кидала:
— Нагорі лишилася, у Вуя з полонини!
— Та у Вуя з полонини вона, чуєте!
Її помалу починали дратувати:
— Та як ти могла таке зробити?!
— Сиротинонька нещасна!.. — або ж: — Таку малечу там, нагорі, лишити!.. — і після цього знову: — Бідолашна сиротиночка!.. — лунало їй навздогін.
2
Мацьопству — малечі.
3
І мастіть собі з нею голову тепер самі — піклуйтеся про дитину самотужки.