Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Не хтіла б я бути на місці бідної дитини, — аж скривилася Варварка. — Лише Пан Бог відає, що у діда в голові. Він нікого ні видіти, ні знати не хоче, та що там з людьми, в церкві вже кілька літ як не був. Раз у рік, правда, на грубезний костур спирається і сходить до нас із полонини. То люди його третьою дорогою обходять. Та на нього навіть глянути страшно. Білий, як лунь, патлатий, як дикун якийсь, бородою по самі очі заріс. А як глипне на тебе з-під волохатих сивих брів, то, бігме, аж мороз поза шкірою. Тішишся, що не сама його на дорозі перестріла.

— Ну й нехай, — вперто трималася свого Дорка, який не є, а дідусь, мусить за внуку попіклуватися. Ніц він їй не зробить, не з’їсть же! А навіть якщо й шкоду яку заподіє, то він до суду піде, не я, ось так!

— Хотіла б я знати, — спробувала вивідати у подруги Варварка, — чого він такими очима на всіх людей дивиться, втік від усіх на полонину і сидить там сам-один. Таки совість його за щось мучить. Про нього чого тільки не плескають. Дорцю, а сестра тобі часом нічого про нього не повідала, га?

— Та була балачка, але ніц про те говорити не буду, як почує від кого, мені потім буде стидно йому в очі глянути, нє, ніц не скажу.

Варварка вже давно хотіла якомога більше дізнатися про Вуя з полонини, про його дикий вигляд, який відлякував людей, про його усамітнене життя в горах. Та чому люди говорять про нього недомовками, ніби бояться потім відповісти за балачку, як його зустрінуть. А доброго слова про нього то взагалі годі від кого почути. Чого Варварка не дотумкувала, звідки таке прізвисько — Вуй із полонини — прилипло до старого. Не міг же дід бути для всіх у селі вуйком! Але вже так повелося, всі називали його Вуєм з полонини, то й вона так на нього казала. Слово це «вуй» походить від «вуйко». Так на місцевій говірці називають дядька. Варварка жила в Дьорфлі не так вже й давно, вона переїхала сюди до чоловіка, пішла за невістку. А як дівувала, то жила не в горах, а внизу, в Преттіґау. Так що не цілком орієнтувалася в особливостях життя та подіях, які відбувалися до її переїзду в цю місцину. Так само мало знала вона й місцеві знаменитості. Дорка, її хороша знайома, була звідси родом, донедавна разом із матір’ю жила в селі. Але рік тому мама її померла і вона перебралася вниз, до містечка Баде Раґац, де знайшла собі гарний заробіток, працюючи покоївкою у великому готелі. Цього літнього ранку вона, власне, прийшла з Рагаца, ведучи Гайді за руку. Правда до Маєнфельда її та малу підвіз на драбиняку[1]знайомий, який саме їхав додому. Отож нічого дивного, що Варварка вирішила скористатися з хорошої нагоди й дізнатися трохи більше. Вона по-дружньому взяла Дорку за руку і проворкотіла:

— Дорцю, та ми ж такі добрі товаришки! Та тільки від тебе можна справді правду почути. Людиська ж наплетуть такого, що купи не тримається. Лише ти знаєш, як воно насправді було. Розкажи, хоча б трішечки, що таке зі старим і чи завжди він був таким людиноненависником, як ото зараз?