Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Кеннет узяв створіння й підсунув бранцеві під носа.

— Евенгир, біляк, снігощур — по-різному на нього говорять. Триває зима, а вони разом із нею мандрують на південь. Риють тунелі під снігом. Зазвичай живляться падлиною, але гарячу кров відчують за милю, — він кинув мертве створіння на сніг. — Уранці ми вирушимо до Старого Ґвихрена по решту твоїх, але десь за чотири-п’ять днів будемо повертатися цим шляхом. Гадаю, ти ще будеш живий, хоча вони, напевне, вже встигнуть об’їсти тобі до костей ноги та руки. І обличчя. Але не вб’ють тебе. Вони надто цінують м’ясо, щоб убивати швидко.

На обличчі бранця виступили краплі поту. Кеннет підійшов до другого в’язня, який досі хихотів, і паскудно посміхнувся.

— А щоб ти не почувався надто самотнім, залишимо тут і твого приятеля, що вдає ідіота…

Високий сміх раптом урвався, а другий шадорі випростався й сів. Блиснув зубами з-під бороди й сказав:

— Ото ти мудрагель. Певно, матінку твою жарив якийсь чаклун.

Кеннет вишкірився ще паскудніше.

— Принаймні це не був її власний батько.

Бранець дико скривився й відкрив рота. Кеннет вдарив його в обличчя — спроквола, презирливо.

— Я вже казав, що мені не треба від вас інформації, — лейтенант бачив, як з очей чоловіка зникає впевненість. — У цьому немає потреби. За кілька годин нас наздожене решта роти, а чарівник прочитає з вас усе, чого не встиг дізнатися здаля. За чверть години ми знатимемо ім’я тієї вівці, з якою ти втратив цноту.

Бородань набрав повітря, наче готуючись плюнути — і впав обличчям уперед, вдарений обухом сокирки в потилицю. Велерґорф розвів руками.

— Вибачаюся, пане лейтенанте, але…

— Навіть не виправдовуйся. Він живий?

Десятник нахилився над бранцем.

— Так, але до вечора ми не повернемо його до тями.

— Нехай полежить, — Кеннет глянув на молодшого бранця, який вже не шкірився. — Цей нам не буде потрібен, чарівник витисне все зі старшого. Гм… Відтягніть його трохи далі й залиште там. Тільки вставте йому кляп, щоб його верески не привели сюди когось гіршого, ніж біляки.

— Слухаюся! — Велерґорф напружився, наче струна, а тоді нахилився над блідим, наче полотно, бранцем. Десятник схопив його за плечі та, крекнувши, поставив на ноги.

— Важезний, сучий сине, — промовив майже приязно. — Якщо розв’яжу тобі ноги — підеш сам? Тут недалеко, слово даю.

Поклав в’язню руки на плечі.

Молодий шарпнувся й заквилив, наче порося під ножем.

— Ннн… нні… ні! Ні! Не хочу! Нііііі!

Кеннет відвернувся.

— Заберіть це гівно з очей.

— Ні! Скажу! Все скажу!

Лейтенант скривився.

— Я тобі вже казав, ти не знаєш нічого, чого не знав би я — або не зумів би довідатися без особливих проблем. Ну, може окрім однієї речі, яка мене трохи інтригує.

В’язень дивився на нього дурнуватим поглядом. Велерґорф штурхнув його.