Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Пане лейтенанте, — Велерґорф виріс перед ним, наче з-під землі. — Я щодо вашого наказу.

— Пам’ятаю. Ходімо трохи вбік.

Вони відійшли на кільканадцять кроків.

— І як?

Поруч із Велерґорфом Кеннету не треба було прикидатися. Вони служили разом п’ять років — спочатку в одній десятці як звичайні солдати; пізніше він став десятником, а Велерґорф — його правицею. Після того, як Кеннет прийняв командування над новоствореною Шостою ротою, він передав Варгенну власну десятку, повністю довіряючи вмінням та досвіду старого горця. А потім відкликав його вбік і попросив, щоб той стежив за його діями та вказував на помилки.

— Добре. Коротко й по суті, — десятник говорив пошепки. — Мало що може бути гіршим за командира, який після закінчення роботи годину то хвалить, то ганить людей. Але не діліть їх на кращих і гірших за плащі. Через це будуть проблеми.

— Тоді як змусити їх носити знаки власної роти?

Десятник взяв жменю снігу й почав стирати кров з вістря сокири.

— їм потрібен час, — почав старий солдат за мить. — Ця так звана рота — це чотири десятки, зібрані з різних підрозділів та доповнені рекрутами. Десятка Андана перейшла з Чорних Штанів Бергоффітца, а хто про них не чув? Берґх — із Восьмої роти Дванадцятого полку, з Диких Псів. Це також славетна назва. А хлопці, яких ви мені дали, — це ж Розбишаки-з-Галлена. Перша рота, Четвертий полк. Усі — уславлені й заслужені підрозділи. Вони роками працювали на свою славу. А тут — що? Переводять їх до Шостого полку, який створено ледь рік тому, не має за собою жодної великої кампанії чи перемоги і власне досі формується. До того ж усі вони потрапили сюди, бо полк не може дати собі ради з одним кланом здичавілих горців. Вони просто почуваються ошуканими. Їх забрали від власних загонів та приписали до наймолодшого полку Варти. До того ж — до найновішої роти, якою командує якийсь невідомий молодик.