Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Я вважав, що це мені непогано вдається.

— Так. Коли ви наказали розділити роту і пройти вночі через перевал Калл-Андер, я думав, що це величезна дурня. О цій порі року там має бути снігу геть по шию. Без собак і саней ми могли там загрузнути. Але снігу там виявилося не більше, ніж козел набздьохав. Потім ви наказали нам причаїтися тут, у барлогах, під снігом, на половину ночі й майже на цілий день. Ще годину тому всі проклинали вас за цю прогулянку й ночівлю на землі. Але коли шадорі вийшли з лісу саме в тому місці, яке ви вказали… Хо-хо. От про що-що, а про це будуть чимало говорити.

— Вони вже півроку втікають від нас, тож я…

Десятник похитав головою.

— Можете мені цього не пояснювати. Ви — офіцер. Щоправда, лише місяць як, але це не має значення. Ви всім показали, що маєте нюх і знаєтеся на горах. Тепер треба лише довести, що це було не просто випадкове щастя.

— Я й сам хотів би в це вірити.

Варгенн Велерґорф ледь чутно гмикнув.

— Це гори, пане лейтенанте. Тут щастя усміхається лише дітям та ідіотам.

— І за кого з них ти маєш мене?

Цього разу десятник зареготав.

— Про це ширитимуться оповістки, — Велерґорф безцеремонно висякався на сніг. — Вирізали банду шадорі, а тоді стояли посеред трупів та обмінювалися дотепами. Як ви вважаєте, коли до нас приєднається решта роти?

— Ти зараз про тих двадцятьох хлопів та десяток псів? Якщо Берґх утримав той темп, про який я його просив, то повинні бути ще до опівночі.

— Що потім?

— Ще не знаю. Вирішу, коли Андан знайде щось, що допоможе нам розкусити мету походу банди.

Велерґорф насупився.

— До речі, про Андана, пане лейтенанте. Треба його осадити.

— Осадити? — Кеннет відчував, про що йдеться, але хотів, аби десятник підтвердив його спостереження.

— Усі ці його «с’ухаю», «авжеж», струнко стає так, наче на нього от-от срачка нападе, забуває віддавати честь… Ще трохи, і він почне розпитувати, чому віддано саме цей, а не інший наказ, замість того, щоб робити, що йому сказано. А інші братимуть з нього приклад. Це небезпечно. Ви молодший за нього й менше служили. Він… Йому треба нагадати, хто тут командує.

— Я ним займуся, — лейтенант кивнув. — Дякую.

— Нема за що. Мені за це платять.

Вони одночасно вишкірилися, хоча це був старезний жарт.

— Як вважаєш, — Кеннет вказав на тіла, що тут лежали, — куди вони могли прямувати?

Сивий десятник почухав дводенну щетину.

— Звідси? Тільки на Ґиретен або на Високі Пасовища.

— Гм… Ну, не знаю. Це надто очевидно.

Вони почули, як рипить сніг. До них підійшов Андан-кейр-Треффер, несучи щось у руці. Вираз його обличчя був дивний.