Сліди на піску

У хаті Якіб’юка я побував небезмай півстоліття тому, тоді Франкового музею фактично ще не існувало. Нині він розбудований, і експозиція в ньому наукова, а в той час одну кімнату, в якій мешкав колись Поет, займав онук Якіб’юка, він спав на лавиці, а Франкове ліжко, застелене веретою, стояло неторканим, й на стіні висів Франків портрет. Друга половина хати, світлиця, була відпущена під сільський клуб, де по неділях грали троїсті музи5ки, й молодь шаленіла в гуцульських танцях.

Я тоді гостював у мого приятеля доцента Львівського університету Івана Оксентійовича, який керував у Криворівні студентською фольклорною практикою, й коли заграли музи5ки, взяла мене охота, і я поквапився до клубу. Взяв до танцю гарненьку дівчину й пішов у круговерть, вибиваючи «трясунку»; музики грали довго, я, навчений змалку, танцював уміло, й дивувалася моя партнерка, що міський пан такий удатний до «гуцулки»; я їй сказав, що сам походжу з гуцульського роду, в що їй, видно, важко було повірити, й вона спитала наївно: «А чому ви не в кептарі?»

Цього літа перед тим, як податися в Криворівню, я поїхав з Любкою до Красноїлля на храмовий празник в день Петра і Павла, щоб вона побачила музей Гната Хоткевича – колишню читальню, в якій славетний бандурист і режисер зі своїм Гуцульським театром ставив колись знамениті вистави, а ще хотілося мені, щоб міська пані, моя Любка, подивилася на гуцульську вберю, в яку нинішні горяни ще одягаються на храмові празники.

А були ми обоє гірко розчаровані: та неповторна народна ноша – кептарі, крисані, тайстри, череси – давно вийшли з ужитку, людям стали вони задорогі й було в них надто душно, і я з прикрістю дивився на корінних гуцулів і гуцулок у джинсах, міні-спідничках, картатих сорочках навипуск і крамних кибатах; Любка була невдоволена, й мої міркування про те, що цивілізацію ніщо зупинити не може, не надто її втішали… Директор музею Гната Хоткевича зробив нам несподіванку: одягнув мене й Любку в гуцульський стрій і сфотографував, та це ще більше знеохотило мою кохану: кому потрібні такі травестії, коли в побуті подібна вберя вже не існує?

Ну а тоді, коли я витинав «гуцулку» в світлиці Якіб’юка, все ще було по-старому, й тому питала в міського пана криворівенська красуня, чому він, родовитий гуцул, не в кептарі… Спітнілий від шаленого шарварку, я подякував дівчині та музи5кам й пішов віддихатися на другу половину хати, яка була тоді лише прообразом музею Франка. Поважний вуйко, внук Якіб’юка, провів полою сардака по лавиці, запрошуючи в такий спосіб сісти, він цмулив люльку й мовчав, привітно позираючи на мене; потім, кивнувши рукою на Франкове ліжко, проказав тоном знавця, як це й пасувало завідувачеві музею: «То був великий чоловік!» й знову надовго замовк і аж за якийсь час ні з того ні з сього почав розповідати притчу, яка, очевидно, була невід’ємним компонентом його екскурсійної розповіді… Отож послав Господь з неба три іскри, які мали на землі прославити ім’я Боже. Одна іскра запалила людей до битви за віру Христову, й много людей загинуло в тій війні; друга, помщаючись людям за гріхи, дотла спалила села й міста, а третя впала в серце простому чоловікові, й він став великим письменником, який своєю працею просвітив запроторений у темряву край. І був цим чоловіком Іван Франко.