Сліди на піску

А хто там нині живе, дійняла нас з Любкою цікавість, і ми подалися, здолавши страх, на Кливу.

Низька хатка на вершині гори припала до землі, мов підстрелений птах, маленьке віконце, засклене синюватою шибкою, сперлося на призьбу, й виднівся крізь нього силует людини, знадвору важко було вгадати – чоловік то чи жінка; набравшись відваги, ми підійшли до дверей і зупинилися, не наважуючись їх відчиняти; людина, що заступала піввіконця, повернула голову – була то старезна жінка, вона кволо махнула рукою, зазиваючи нас до хати; ми обережно прочинили двері й опинилися в курній кімнаті, в якій на стінах не було ні дзеркала, ні образів, обоє поставали перед сухорлявою примарою, що сиділа на лавиці; вся у зморшках, із засльозеними очима відьма, якій напевно було за сто літ, приглянулася до нас й прошамкала беззубим ротом: «Ви думаєте, що самі прийшли-сьте сюди, ай бо ні – то я вас покликала, як тільки крізь мряку уздріла, як ви над рікою вдивлялися у бік моєї халабуди; давно не заходила до мене жива людина, хіба що привиди, то я захотіла почути від вас, що діється на білому світі, бо що на небі – добре знаю…» Любка пильно придивлялася до старої, й діймав її, певне, той самий подив, що і мене: як може тут у самотині жити немічна бабуся без догляду і літом і зимою, а хто їй їсти приносить, хто дров настарає, піч натопить, – і таки зважилася спитати Любка: «Ви тут самі живете?» – «А сама, сама, вже й забула, скільки літ, – відказала відьма. – З дівоцтва тут… Як зачула, що кличе мене, п’ятнадцятилітку, мольфар, то й не могла втриматися – пішла на гору й тут залишилася назавше… А він, старий градівник, який був дужий! Як уздріла його, коли він бурю відвертав, – а вже тріщали столітні дерева на Магурі й падали навхрест, а плова, що насувалася з Устєрік, грозила засипати все село сніговицею посеред літа, і вигинула б худоба без паші, й позамерзали б чабани на полонинах, – а він стояв з піднятою барткою кремезний, як дуб, а лице камінне, а вогонь в очах пекельний, і виглядав він молодший від молодого, – тож відступила негода з-над села на Шибені озера, туди, де кури не допівають й голосу християнського не чути, ото й тільки що зачепила плова білим хвостом Кливу… А побачила я його таким файним, ніби то весільний князь, піддалася йому й хлопчика від нього народила, такого біленького, як той сніг, що впав на нашу гору, й віддала його сестрі, яка жила біля Ганнусі Липкалючки над Черемошем, тож той білоголовий хлопчик доглядає мене й донині, хоч уже старий став, мов осінній гриб…»