Сліди на піску

Ночували ми з Любкою в сільському готелику над Черемошем – такій самій рубленій хаті, як і ті, що тяглися вервицею над рікою, тільки й того що у двоповерховій: Любка спершу обійшла Ганнусине обійстя, пильно приглядаючись до нього, та зайти досередини не наважилася, й, мабуть через це тихий смуток затінив її обличчя, й навіть не смуток, а гейби образа на невблаганний час, який відігнав від неї ранню юність у найглибші закутини пам’яті, – і як виглядала вуйна Ганнуся, не могла згадати і не чула теж звучання її мови; а ґанок, змайстрований із полірованих смерекових дилин з різьбленими узорами й розетками, як і колись, виходив у садок і збігав до квітника по слизьких річкових валунах, викладених у східки; дилини почорніли, поборознилися крихкими ритвинами, немов старечими зморшками; з ґанку крізь вікно побачила Любка свою кімнату й те саме ліжко, на якому спала, тепер воно було заставлене горою вишиваних подушок й застелене замість ряднини волохатим ліжником; в кімнаті майнула чиясь постать, й Любка, засоромившись, що підглядає, прудко подалася за мною до готелю, була вона мовчазна, і так ми у невластивій для нас прохолоді перебули в готелю коротку літню ніч – кожний відчужений у свої згадки…

Господиня самотньої хижі на Кливі завела нас з Дмитром, промоклих до нитки, у світлицю, де було сухо, тепло й пахло бриндзою та вовною; «мій ґазда в бутині, не знати коли й вернеться, – щебетала молода жінка, – а ви вдягайтеся в його сорочки й гачі, своє мокре вішайте на жердку біля печі й підхарчуйтеся трохи…»; молодиця була жвава, запопадлива, а ще й вродлива, вона поставила перед нами на стіл дерев’яну тацю з кружалом холодної кулеші, нарізала скибок свіжого будза й гріховно приглядалася до нас, переводячи погляд з одного на другого, ніби оцінюючи, котрий з нас кращий; ми, зголоднілі, наїдалися й нітилися під її хтивими позирками, а коли подякували за вечерю, жінка просто з моста, не соромлячись, наче то йшлося про буденні речі, мовила: «Лягайте на лавицю голова до голови, накривайтеся веретами, а коли сон вас не йметься, то погодьтеся, хто перший прийде до мене – та де ж би то я мала спати сама, коли такі леґіні до мене загостили!»; і ми всю ніч до ранку промучилися в нестерпній хіті, а вранці господиня зайшла до світлиці, налила в горнятка молока й грайливо, проте з тінню докору проказала: «Які ж бо то ви, хлопці, ще зелені!»