Сіль для моря, або Білий Кит
- Автор: Никулина Анастасия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-083-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сіль для моря, або Білий Кит». Краткое содержание книги:
Ця історія про довіру, зневіру і про любов. Вона про нас із вами — дорослих і юних, розумних і наївних, романтиків і прагматиків. Зрештою, ця книжка про те, що сенс життя не в тому, щоб ставати сіллю для моря.
Їй снився білий кит, що плив у небі. Він високо підстрибував і глибоко пірнав у темряву, розбризкуючи срібні зірки сильним хвостом. Дівчина сиділа в нього на спині й торкалася кінчиками пальців зоряного моря, від чого в ньому з’являлися дивовижні зорепади. Вона бачила маму з татом. Вони стояли внизу й заворожено спостерігали.
— Дивіться, як я можу! — Ліза сміялася й радісно розсипала зірки жменями.
Розділ II. Легкий вітер
Щедре сонце сліпило очі, не залишаючи жодного шансу на те, щоб поспати ще трішки. Ліза скривилася і сховалася від яскравих променів під подушкою. Якщо ще так полежати, може, знову з’явиться цей сон… Дівчина замружилась, уявляючи себе у прохолодному зоряному небі. Але золотоголове світило виявилося підступним: воно гріло так, що лежати під подушкою було надто задушливо. Залишки срібного сну випарувалися під спекотними променями.
— Здаюся! — із жалем видихнула Ліза і скинула подушку з ліжка. Опустила праву ногу та руку, провела долонею по пухнастому ворсу килима й скотилася вниз за подушкою. На рівні очей опинилася розпакована коробка цукерок. Ліза відкрила напівпрозору кришку й розчаровано зітхнула: залишилося всього дві. Крихітні мушлі з мармурового шоколаду швидко розтанули в роті. Хотілося пити, та ко́ли більше не було.
Ліза підвелась і потрусила сорочку. У тій щось жалібно брязнуло. На колу, певно, не вистачить. Після вчорашнього просити грошей у тата було тупо. Може, у мами гарний настрій? Ліза взяла гребінець й стала розчісувати сплутану після сну косу, безжально видираючи ковтуни. Її довге, майже до поясу волосся миттєво заплутувалось. Мама зараз дала б добрячого стусана. Дівчина виразно почула голосний вереск:
«Ти що робиш? Геть волосся не бережеш! Голомоза будеш! Цього хочеш?»
Однак у кімнаті мами не було, тому Ліза знизала плечима — густого волосся було так багато, що лисина їй точно не загрожувала. Дівчина заплела вільну косу, скинула піжаму, одягла звичний закритий купальник і потягнулася за шортами.
«Для мене ти найгарніша».
Шорти залишилися висіти на спинці стільця, а Ліза пірнула в довгий жовтий сарафан — мама казала, він приховує фігуру. Спідниця красиво розліталася й приємно шелестіла, поки дівчина збігала вниз сходами.
— Доброго ранку!
Мама стояла коло плити й щось перевертала лопаткою на сковорідці. Ліза вдихнула солодкий запах — оладки!
— Сідай, — мама махнула лопаткою. — Батько вже поїв. І молока собі налий — воно в холодильнику!
Віючи жаром, оладки приземлялися на сніжно-білу тарілку. Поряд стояв повний слоїчок полуничного варення й мисочка зі сметаною. Ліза налила у високу склянку холоднющого молока й випила його одним духом. Потрусила порожнім пакетом і допила останні крапельки. Потім сіла до столу, підчепила виделкою оладку, вмочила її в густу сметану, вкинула до рота й блаженно замугикала.
— Не їж гаряче! — гримнула мама, заправляючи неслухняні кучері за вуха.
Гірка оладок на таці біля сковорідки стрімко росла. Сковорідка щоразу з веселим дзенькотом опускалася на чавунні решітки. Мама зачерпувала густе тісто і спритно формувала акуратні кружечки. Вона таємниче усміхалася, час від часу кидаючи погляд на прозору вазу з великим букетом яскраво-жовтих соняхів.
Ліза подивилася на квіти й собі усміхнулася. Помирилися. Раніше тато часто дарував мамі квіти. А коли вони в’янули — приносив свіжі. Побачивши новий букет, мама знову ставала вісімнадцятирічним дівчиськом. Милим, збентеженим, із трішки наляканими великими очима («як в оленятка», — казав тато). Звичайнісінькі квіти, але для мами й тата вони були чимось більшим. Молодістю й щастям. І нерозгаданою таємницею, інакше чого б вони так хитро усміхалися, наче двоє змовників? Коли вони переїхали до Туманівки, квітів поменшало. Добре, що хоч узагалі не зникли. Напевно, тато розумів, що без квітів діла не буде.
— Дуже смачно! — Ліза важко відсунулася від столу й погладила живіт. — Мам, я на море піду.
Жінка непевно кивнула. Дівчина взула крокси і взялася за ручку дверей.
— У магазин спочатку сходи! — мамин голос наздогнав на порозі.
— Ну мам!