Сіль для моря, або Білий Кит

Добігши до Тридиву, дівчина на мить завмерла. Унизу, на березі, знову сиділа жінка у візку. Сьогодні вона була без капелюха. Яке в неї густе волосся, але геть біле! На ньому наче лежав пил, як на шафі, яку довго не обтирали. На мить забулася образа, Лізі закортіло торкнутися цього волосся, струсити з нього білий пил. Адже під ним воно мало бути яскравим!

Дівчина, шпортаючись, збігла по доріжці до пляжу і випалила одним духом:

— Можна я сяду? — Вона бухнулася на пісок і сховала облич­чя в долонях. Злість на себе, образа на маму, жалість до себе і біль накотилися вкупі, знесли ту стіну байдужості, яку вона так старанно вибудовувала всю дорогу. Ліза розплакалася. Вона плакала довго. Ніс почервонів і спух, став, як велика бараболя, у ньому гучно хлюпало, хлюпало і в горлі. Сльози переповнювали її, здавалося, вони ллються навіть із вух. Жінка мовчала. У тиші сльози закінчувалися швидше. Дівчина ще раз шморгнула носом й пробурмотіла крізь пальці:­

— Мене ніхто ніколи не полюбить. Ніхто й ніколи, — в очах знову забриніли сльози.

— Ш-ш-ш, — сказало море.

Ліза підвела голову й подивилася на хвилі. В дитинстві вона любила розмовляти з морем. Ділитися своїми дум­ками, наспівуючи щось собі під ніс, читати вірші, мріяти, будувати плани. Море завжди було вдячним слухачем. І завжди вміло втішати без зайвих слів, просто одним своїм «ш-ш-ш».

— Ш-ш-ш, — промовила жінка.

Ліза перевела погляд на жінку.

— Ш-ш-ш, — повторило море.

— Дякую, — пробурмотіла Ліза. — Мені стало краще. Можна я поплаваю?

Сарафан залишився на березі. Дівчина пірнула й довго пливла під водою. На дотик море допомагало ще краще. Воно було надто солоне, щоб у ньому плакати. Якщо б Ліза була лікарем, то виписувала б море всім хворим: приймати двічі на день — зранку та перед сном. Передозування не виявлене. Побічний ефект — закоханість у море.

Коли вона опинялася в синій, трішки прохолодній воді, здавалося, їй належить увесь світ. Тут вона відчувала безмежну гармонію із собою, небом і морем. Умиротворення. Море лагідно відкривало перед нею свою солону душу, погойдувало, як на долоні. А коли Ліза вмощувалася на поверхні зручніше, занурювала потилицю у воду, заплющу­вала очі, розкидала руки й повністю розслаблялася, тоді здавалося, ніби вона не в морі, а в небі, і ширяє в невагомості. За це відчуття легкості Ліза була безмежно вдячна морю. Бо тоді зникали всі образи, всі жалі, все погане.

Дівчина погладила хвилі, вийшла на берег і стала коло візка. Жінка мовчала. Чомусь її мовчання викликало більше довіри, ніж якби вона стала розпитувати. Їй хотілося все розповісти. Адже крім Кита ніхто нічого не знав. Та й хіба це колись когось цікавило?

— Я приходжу сюди, коли мені погано, — несподівано для себе почала Ліза. — Тут завжди тихо, нікого немає. Можна говорити з морем вголос. І не боятися, що на тебе дивитимуться, як на божевільну. Море завжди заспокоює. Раніше я думала, що приходитиму сюди, коли мені буде добре, але поки чомусь не виходить, — Ліза розгублено знизала плечима.