Скорботна п'ятниця
- Автор: Астуриас Мигель Анхель
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Петр Соколовский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Скорботна п'ятниця». Краткое содержание книги:
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.
Стара мало не закричала, відчувши чиюсь холодну, наче гума, руку на своїй руці. Холодну. Холодну.
То сеньйора Онофре Бракамарте схопила її за руку. Пальцями, немов затягненими в гумові рукавички. Стала перед нею темною постаттю. І озвалась до неї:
— Клео?
— Так. Клеотільда Морено, — відповіла стара. Вона уривчасто дихала з переляку, по спині повзали мурашки. На щастя, з посейбічних істот у неї ще залишився пес, що лежав майже біля ніг, і хоча й спав, його можна було збудити ногою й покликати на захист.
— Забудьте це ім’я. Від цієї хвилини ви Клеопатра, і я принесла вам вісті звідти.
— О боже! — промимрила стара.
— Послання від…
— Мого чоловіка?
— Ні, від Мумії.
— Так, він теж помер.
— Ні, обернувся на сонячний порох, як і все живе.
— Еге ж, він завжди ходив припорошений. Де зупинявся, лишалася купка білого пороху. Якби його збирати, казала я йому, можна було б продавати замість тальку.
— Мумія просив переказати, щоб ви не клопоталися про ближніх; то ма-те-рі-аль-ні істоти, наче тички на земній путі.
— Які ще тички? Ні, сеньйоро Онофріто, бідною я була завжди, але тичкою — ніколи!
— Мовчіть і слухайте послання. Ви не чуєте ієрархій?
— Якщо ієрархії мають щось спільне зі святою трійцею, то я їх, мабуть, чую…
— Ви не чуєте, як планети тихо ступають по небесному склепінню, як зірки ходять навшпиньки на золотих пальчиках? То все люди, перетворені на сонячний порох.
— І Мумія теж ходить пішки? Йому не стало краще?
— Краще чи гірше — таких понять не існує для пороху, для сонячного вихору.
— І не кажіть, сеньйоро, що там усе таке саме, як і тут, — розчаровано мовила стара, чухаючи голову, ніби втираючи слова Бракамарте в рудуватий, укритий рідким, схожим на собачу шерсть, волоссям череп, — якщо там усе таке саме, то навіщо тоді було вмирати? Навіщо тоді помер мій чоловік? Навіщо помер Мумія? Він завжди мріяв їздити в екіпажі, на м’яких ресорах і пухових сидіннях. Щоразу казав мені: на тім світі ми не ходитимемо пішки.
— Нематеріальній істоті не потрібен екіпаж: вона — флюїд.
Стара вивільнила руку з холодних пальців Бракамарте. Але й далі відчувала їх на своїй руці, ніби затягнені в гумову рукавичку, холодні, як у мерця.
— Щось має бути таке, чого ми не знаємо. Я оце якраз, сеньйоро, думала про Мумію. Стривайте, чому я про нього згадала? Забула, та не в цім річ: якраз у цей час надійшли ви й налякали мене своєю холодною рукою. Я подумала, що то сам Мумія, і він справді явився мені, якщо не власною персоною, то у ваших словах, у посланні, яке ви мені передали. Хай вам віддячить за це господь. Погано тільки, що цей нещасний уже не пам’ятає навіть, як мене звуть, і плутає мене з отією, як її, Клеопатрою, що її показували в кіно. Усі тут ходили дивитись не неї. А я ні. Досить з мене моїх власних снів і марень, аби ще ходити в кіно й платити за те, щоб потім мучили нові сни й марення.
На хвилю вона замовкла, а тоді говорила далі:
— A-а, ось чого я подумала про Мумію. Згадала свого законного чоловіка Евсебіо Каравантеса, а про Евсебіо подумала, згадавши чоловіка Смаглявки, а про Смаглявку тому, що вона сама пробігла повз мене, коли ви гналися за якимсь чоловіком і пошпурили в нього головешнею. Вона була сама й кудись бігла.
У чисте надвечірнє небо з вологої землі здіймалися випари, змішуючись із густим п’янким духом магнолій, що пахли корицею; шумливими віялами похитувались чагварамо — високі, напівзасохлі пальми в патіо великих, потонулих у пилюці будинків. День згортав свою білу книгу. З’являлася невиразна тривога. Хотілося скінчити щось, що не кінчалось, хоча святу вже настав кінець. Із земної оболонки Бракамарте з її суворим обличчям, зі щоками, які звисали, мов висячі замки, проступала постать напівпрозорої, ніби вирізьбленої з крижини жінки, осяяної внутрішнім світлом. Може, час будити пса, мого єдиного оборонця? — питала себе стара, все ще сердячись за Клеопатру.