Скорботна п'ятниця

Торговельні заклади першої потреби стояли так близько один від одного, що в кожнім було чути розмову, яка точилася біля дверей «Одноденного цвіту».

— Побачите, цими днями когось застрелять. Що воно діється: понаїхало стільки поліції. Це ж не з нагоди свята. А де ж це ваша Смаглявка, що я її не бачу?

— Оце ж як бачите, доньє Клеотільдо, — відповів господар «Одноденного цвіту», колишньої крамниці старих меблів, — торгівля при поліційному нагляді йде так жваво, що я мушу себе розважати, граючи на склянках; цей порошок їх гарно миє. — Склянка моторошно верещала, крутячись у нього в руках. — А Смаглявка вибігла тут недалечко в одній справі.

— Так пізно?

— В нашому цивілізованому світі, доньє Клеотільдо, не існує ні пізно, ні рано: коли починає смеркатись, ми запалюємо електричне світло, і день триває далі. Мені щойно розповідали, що ви мали цікаву розмову з однією людиною.

— От язики!

— Чутка біжить прудко.

— Бідна жінка, мені її шкода. Всі її цураються. Навіть дон Раміріто, квіткар, — а він був її приятелем, — каже, що розчарувався в ній, і перестав з нею розмовляти.

— Може, вип’єте чарочку?

— Охоче. Ви сюди долили ганусівки? Смакує непогано.

На підносі вигравала шеренга вимитих до блиску склянок.

— Ви сказали: дон Раміріто. Але ж він спірит…

— А вона хто?

— Та вона теж, тільки ще й гіпнотизерка. Оце, знаєте, якось і мене була загіпнотизувала.

У старої затремтіли ноги, а за ними й усе тіло (біда, коли малі груди — і не зітхнеш по-людськи!), вона зітхнула, як могла, і думки її потяглись бинтом у незриме, до Мумії, її прокаженого коханця, до Клеопатри, її двійниці, й до тієї божественної істоти з криги й електричного світла, що її Бракамарте ховала в собі, як вугілля приховує в собі діамант. Господи! Піти оце до її вуглярні й закричати: «Жінко темряви, віддай мені діамант, він мій, бо це я його побачила й почула його голос!»

— Пийте ж бо, пийте.

— А п’ю, п’ю, нехай віддячить вам господь. Кінчик язика наче коти пошкрябали. Смачна, погано тільки, що пече, а в мене запалення. І як же це ви о такій порі пустили Смаглявку з дому?

— Та вона пішла тільки до цвинтарних воріт — поговорити зі сторожем.

— Ото ще бурмило! Скільки я йому казала, щоб підтвердив свідчення, які наводилися в статті про неподобства в «Ангелятках», а він так нічого й не зробив.

— А їх ніхто не стане підтверджувати. Тільки зашкодиш собі, встрявши в цю справу. Кожен дбає про себе, як тільки може, а цей хитрун особливо, бо ж хто, як не він, через треті руки перепродує квіткарям арматуру від старих вінків.

— Колись це таки виявиться.

— Коли про це спитали у столика, то він ствердив не вагаючись. Часом столики вагаються, підстрибують, вертяться туди й сюди. А цього разу йому сказали: якщо той, кого ми маємо на увазі, продає те, що ми маємо на увазі, стукни тричі. І всі почули три удари.