Серафіта

— Ходи.

Вона скорилася, схилила раптом освіжілу голову на груди юнакові, який, ступаючи в ногу з нею, повів її на те місце, звідки вони могли бачити осяйну красу північної природи.

— Перш ніж я подивлюсь на тебе й вислухаю тебе, скажи мені, Серафітусе, чому ти відштовхуєш мене? Невже я не подобаюсь тобі? Скажи, чому? Мені хотілося б усе віддати тобі, всі свої земні багатства, як я вже віддала тобі всі багатства свого серця; хай єдиним світлом будуть для мене твої очі, так само, як мої думки зринають з твоїх думок; я більше не боялася б образити тебе, повертаючи тобі віддзеркалення твоєї душі, слова, твого серця, світло твого світла, як ми повертаємо Богові споглядання, якими він надихає нашу душу. Я хотіла б уся бути тобою!

— Гаразд, Мінно, постійне бажання — це надія, яку дає нам майбутнє.

Сподівайся! Та якщо ти хочеш бути чистою, то завжди пов’язуй волю Всевишнього із земною любов’ю, тоді ти любитимеш усі створіння і твоє серце піднесеться вельми високо!

— Я зроблю все, що ти захочеш, — відповіла вона, сором’язливо підвівши на нього очі.

— Я не зумію бути твоїм товаришем, — сумно відповів Серафітус.

Він відігнав від себе якісь думки, простяг руку в бік Крістіанії, що нагадувала цятку на обрії, й сказав:

— Поглянь!

— Ми надто маленькі, - відповіла вона.

— Еге ж, але ми стаємо великими своїми почуттями й розумом, — провадив Серафітус. — Тільки ми. Мінно, починаємо пізнавати тут світ речей; і коли ми бодай трохи збагнемо закони видимого світу, перед нами відкриється вся неосяжність вищих світів. Не знаю, чи зараз доречно говорити про це, але мені так хотілося б передати тобі весь вогонь своїх сподівань! Може, колись ми з тобою опинимося разом у світі, де кохання ніколи не гасне.