Серафіта

— Збережімо наші сили для молитви, — мовила йому Мінна. — Тобі ніхто не доручав місії ні пророка, ні зцілителя, ні провісника. Ми ще тільки перебуваємо на межі першої сфери, постараймося подолати ці великі простори на крилах молитви.

— Ти вся будеш моєю любов’ю!

— Ти весь будеш моєю силою!

— Ми мигцем побачили Таємниці Неба, ми одне для одного — єдина поцейбічна істота, з якою радість і смуток будуть зрозумілі; тож молімося, ми знаємо дорогу, вирушаймо.

— Дай мені руку, — сказала Дівчина, — якщо ми постійно йтимемо разом, дорога буде для мене не така важка й довга.

— Тільки з тобою, — відповів Чоловік, — я зможу подолати велику самотність, ні разу не поскаржившись.

- І ми підемо разом до Неба, — сказала вона.

Насунули хмари й утворили темний навіс. Раптом двоє закоханих уклякли навколішки перед тілом, що його старий Давид оберігав від цікавості сторонніх очей і яке він сам хотів поховати.

Надворі пишно квітувало перше літо дев’ятнадцятого століття. Двом закоханим здавалося, що вони чують голос сонячного проміння. Вони вдихали небесний дух серед свіжих квітів і думали, тримаючись за руки: «Величезне море, що блищить удалині, віддзеркалює те, що ми побачили вгорі».

— Куди ви йдете? — спитав їх пан Бекер.

— Ми хочемо вирушити до Бога, — відповіли вони. — Ходіть з нами, панотче.