Серафіта

Одного ранку, коли сонце осявало цей краєвид, запалюючи в ньому вогні недовговічних діамантів, утворених внаслідок кристалізації снігу й криги, двоє людей завернули до затоки, перетнули її, пройшли попід Фальбергом і піднялися його уступами на саму верхівку. Були це дві живі істоти чи дві стріли? Той, хто побачив їх на цій висоті, сприйняв би їх за дві гагари, що разом летять у грозових хмарах. Жодному найзабобоннішому рибалці, жодному найбезстрашнішому мисливцеві й на думку не спало б, що двоє людей здатні пройти по ледь окресленій лінії гранітного схилу, де ця пара ковзала з неймовірною спритністю, притаманною сновидам, що, забувши про власну вагу й небезпеку, яка загрожувала їм при необережному русі, бігають по краю дахів, зберігаючи рівновагу завдяки якійсь невідомій силі.

— Зупини мене, Серафітусе, — сказала бліда дівчина, — дай перевести дух. Я маю дивитися тільки на тебе, видряпуючись на стіни цієї безодні, інакше що зі мною буде? Я ж бо тільки тендітне створіння, я стомила тебе?

— Ні, - сказала особа, на руку якої вона спиралася. — Ходімо далі. Мінно, місце, де ми перебуваємо, не настільки надійне, щоб на ньому можна було зупинятися.

І знову засвистіли на снігу довгі дошки, прив’язані до їхніх ніг, і обоє вони дісталися на перший цоколь, що його випадок подарував їм на схилі цього урвища. Особа, яку Мінна назвала Серафітусом, сперлася на правий каблук, підіймаючи дошку завдовжки з туазу й завширшки з дитячу ступню, що була прив’язана до її черевика двома пасочками з акулячої шкури. Ця дошка, завтовшки зо два пальці, була обклеєна оленячою шкурою, шерсть якої, настовбурчившись на снігу, зупинила Серафітуса, він відвів ліву ногу разом з прив’язаною до неї лижвою завдовжки зо дві туази, втомлено розвернувся, схопив свою боязку супутницю, підняв її, незважаючи на довжелезні лижі на її ногах, і, змівши полою своєї шуби сніг з уступу скелі, посадовив на неї дівчину.