Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)
- Автор: Дерейко Иван
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Інститут історії України НАН України
- ISBN: 978-966-02-6312-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)». Краткое содержание книги:
Крім німецьких з’єднань, окупаційні функції здійснювали ще угорські війська в складі трьох дивізій, але постійно в РКУ перебувала тільки одна — 105 легка піхотна, двохполкового складу. Уряд Словаччини надав у розпорядження Райху свої дві дивізії, моторизовану і охоронну, остання з яких (Zaistovacia divizia) з листопада 1941 року використовувалась на території РКУ. Вона складалась з двох піхотних та одного артилерійського полку, і контролювала територію в трикутнику Фастів-Житомир-Овруч та сусідні райони Південної Білорусі. Проте з часом дивізія проявила себе, як ненадійна, і була розформована навесні 1943 р[31].
На початку радянсько-німецької війни нацисти не передбачали жодної можливості створення українських збройних формувань. Про це дуже чітко висловився сам Гітлер на нараді вищого політичного керівництва Райху 16 липня 1941 р.: «Навіть якщо спочатку може здатися легким залучення будь-яких чужих, підкорених народів до військової допомоги — все це невірно!.. Тільки німцю дозволено носити зброю, а не слов’янину, не чеху, не козаку і не українцю!»[32]. Негативне ставлення Гітлера до цього питання було широко відоме, а ті проекти національних армій, які до нього доходили, категорично відкидались, часто з негативними наслідками для їх подавачів. Так, на пропозицію фельдмаршала фон Бока про створення російських збройних формувань, у штаб групи армій «Центр» було надіслано «Роз’яснення», де сказано: «Ми ні від чого і ні від кого Росію не визволяємо. Ми її — завойовуємо…. Ми не потребуємо ніякої російської національної армії і не збираємося формувати ніякого російського уряду»[33]. Українців від росіян Гітлер не відрізняв, навпаки, він казав, що «Україна — це матір Росії, тому вони не можуть воювати одне з одним». Розвиваючи цю «геніальну» думку фюрера, Гіммлер один з своїх наказів по поліції адресував «для України і інших російських областей».
Тобто, Гітлер мислив виключно тисячолітніми категоріями, не помічаючи вимог сьогодення. Він чітко розумів, що зброя в руках слов’ян раніше чи пізніше обернеться проти нього самого, але не усвідомлював, що без озброєння підкорених народів СРСР і політичних рішень на їхню користь він неспроможний буде похитнути потужний більшовицький режим.
Навіть абсолютно позаполітичний, продиктований крайньою нестачею резервів, проект від Головнокомандувача Вермахту фельдмаршала фон Браухіча і начальника оперативного відділу ОКХ генерала-полковника фон Бека, де пропонувалось набирати в кожну німецьку дивізію по три-чотири тисячі добровольців з народів СРСР, зустрів опір фюрера, і, частково, прискорив відставку обох названих офіцерів після поразки під Москвою. Гітлер скористався цим, і з грудня 1941 року сам став оперативним головнокомандувачем збройних сил Німеччини. Це суттєво загальмувало справу створення національних формувань слов’янських народів у складі німецьких збройних сил, бо, хоч прихильників згаданої думки у головному командуванні Вермахту вистачало, але саме Браухіч, а не хто інший дозволив формування перших українських батальйонів, Військових Відділів Націоналістів та Дружин Українських Націоналістів. Друга людина у Вермахті після фюрера, керівник Верховного командування Вермахту (Оberkommando der Wehrmacht, ОКВ) фельдмаршал Кейтель не суперечив Гітлеру навіть у більш важливих питаннях, тому просувати ідею українських легіонів в верховному командуванні стало нікому.
Але в даному питанні політичні мотиви Гітлера повністю суперечили потребам діючої армії. Як свідчить колишній начальник штабу Резервної армії Вермахту Буркхад Мюллер-Гіллебранд (що безпосередньо займався комплектуванням і поповненням збройних сил), мобілізаційний резерв Райху було вичерпано вже на середину 1942 року. Некомплект по штатних нормах у діючій армії на початок літнього наступу 1942 року сягнув 652 тисячі чоловік. З цього часу єдиними джерелами поповнення фронтових з’єднань стали мобілізація нових вікових груп, що досягали призовного віку, та зняття робітників з військових підприємств і тилових установ. За період з червня 1941 до травня 1943 тільки з військової промисловості було знято 2,4 мільйони «заброньованих» робітників, молодших сорока років. Унаслідок цього, перед операцією «Цитадель» Вермахт (разом з військами СС) досяг найвищої чисельності за весь час свого існування, але навіть тоді некомплект становив 257 тис. чол. З цього часу і до кінця війни загальна чисельність німецьких збройних сил невпинно зменшувалась[34].
31
Див.: Abbot P., Thomas, N. Germany’s Eastern Front Allies, 1941–45. — London: Osprey, 2001. — С. 25–28; Micianik P. Slovenska armada v tazeni proti Sovietskemu zvazu (1941–1944): Zaistovacia divizia a zeleznicni pionieri. — Banska Bystrica: DALI-BB, s.r.o., 2008.
32
Цит. за виданням: Нюрнбергский процесс: Сборник материалов в 8-ми т. — М., 1989 — Т. 3. — С. 567.
33
Бунич И. Операция «Гроза». — Кн. 2. — К.: АСК; СПб.: «Облик», 2000 — С. 658–659. Виділено в оригіналі.
34
Мюллер-Гиллебранд Б. Сухопутная армия Германии 1939–1945 гг. — М.: Изографус, Изд-во Эксмо, 2002 — С. 384, 704, 705.